Вона радісно всміхається і тільки-но розтуляє рота щось йому сказати, як Сікстен затягує її за контейнер.
— Цс-с! — шепче він їй на вухо.
І вони обоє мовчать. Вона стоїть так близько, що він відчуває запах її кіс. Вони пахнуть настільки гарно, що він не стримується й проводить по них рукою.
— Ну, я вже піду, — шепче вона по хвилі. — Але ми ще побачимося. Красивий! — Емма киває головою на Сікстенів светр.
— Ет, просто натягнув на себе, що захотілося, — мимрить він.
Тоді Емма біжить. Вона біжить, як та дівчина з ролика, де рекламують якийсь засіб для миття волосся. Та не добігши до спортивного майданчика, вона обертається.
— Бувай, Сікстене! — кричить вона і махає в бік контейнера рукою.
Але дарма Сікстен біжить так швидко, що не чує землі під собою.
Бобо, Арне та Мікаель Бурфош таки наздоганяють його. Бо всі троє на швидких велосипедах.
— Агов! — кричить Бобо. — Зараз я тобі покажу коров’яче лайно!
— Авжеж, — додає Арне.
Тоді вони накидаються на Сікстена з кулаками.
Він одразу падає на землю. Власне, в тому немає нічого дивного, бо Сікстен — найслабший хлопець у класі, дарма що його тато був боксером.
Сікстен лежить на шкільному подвір’ї в своїх лижних штанях та светрі. Він лежить доти, доки вони стомлюються його гамселити.
— Тепер будеш знати! — каже Бобо й витирає руки об штани.
Сікстен підводиться лиш тоді, як вони сідають на велосипеди і їдуть геть.
Страшного болю не було. І те, що тріснули штани, не мало ніякого значення. Однак він їх улітку більше не вдягатиме.
Додому Сікстен іде через міст.
Обережно стає ногами на поручні. Одна нога в черевику, друга без черевика. Над головою в нього верещать чайки. А він іде поручнями, намагаючись зберегти рівновагу, і тримає руку біля носа.
Бо він і досі відчуває запах Емминих кіс.
УВЕСЬ ЗАЮШЕНИЙ КРОВ,Ю
Коли Сікстен приходить додому, тато ще спить.
Він лежить одягнутий на ліжку, і в нього такий спокійний вигляд, що Сікстен завмирає на порозі і якусь хвилю не зводить з нього погляду.
Потім Сікстен зачиняє двері й дивиться на себе. Дзеркало в передпокої тріснуте ще відтоді, як вони з татом колись грали у футбол подушками з канапи. А тепер він сам увесь тріснутий.
Штани тріснули. Губа тріснула. А светр заляпаний кров’ю та брудом.
Йому треба піти у ванну кімнату й причепуритися.
Але не встиг він ступити й двох кроків, як тато крикнув:
— Агов, Сікстене, це ти?
— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Та ти спи.
Але тато вже підвівся. Коли він відчиняє двері до ванної кімнати, Сікстен саме стягає через голову светр.
— То як було в школі? — питає тато.
— Добре, — відповідає Сікстен. — Загалом чудово.
— Добре, — повторює за ним тато й простягає руки до светра. — Добре, що в тебе все чудово.
Тоді тато стягає із Сікстена светр. А потім дивиться на побите Сікстенове обличчя.
— А це що? Хто таке зробив?
— Нічого, — відповідає Сікстен. — Ніхто нічого не зробив.
— Нічого? Та ти ж увесь заюшений кров’ю! Думаєш, я не знаю, що таке розквашена губа?
Він каже так, оскільки колись був боксером. І Сікстен щосили намагається усміхнутися. Бо він сподівається, що тато заходиться зараз розповідати про той час. Іноді він розповідає. Але не сьогодні. Сьогодні він тримає Сікстенову голову в своїх руках.
— Хто це був, Сікстене? — питає він. — Хто тебе так побив?
— Ніхто, — відповідає Сікстен.
— Ти повинен мені все розказати. Хіба не розумієш? — питає тато. — Я мушу поговорити про це в школі.
Сікстен чує, що в тата тремтить голос.
— Це правда, — каже Сікстен. — Ніхто мене не бив. Ми просто грали у футбол.
— У футбол? — перепитує тато. — Губами? Жартуєш?
Але Сікстен не жартує.
Він просто прикидається.
— Я стояв на воротях, — каже він. — Я стояв на воротях, а потім з’явився той хлопець з іншої команди. Ось так усе було.
Сікстенові доводиться розповідати кілька разів.
Останній раз він розповідає у великій кімнаті. Він стоїть між двома стільцями у самих трусах і з пластирем на губі. Тато гилить туди-сюди по кімнаті подушку.
— Ось так усе було, — каже Сікстен. — З’явився той хлопець. Ми з ним опинилися віч-на-віч. Що в біса я мав робити? Йому лишалося кілька метрів до воріт.
— Отак? — питає тато, попихаючи подушку поперед себе.
— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Тоді я побіг. Я біг навпригинці і підскочив до нього, як він хотів ударити по м’ячу.