— Привіт, — каже вона. — Учора було весело.
— Так, — каже він.
— Бачиш, як я вбралася? — питає вона.
— Так, — каже він.
— Я сьогодні теж натягнула на себе, що захотілося. Побачимося згодом на узбережжі?
— Так, — відповідає Сікстен.
Коли Емма та її мама пішли, лишається тільки Сікстен зі своїм татом.
— Це мій тато, — каже Сікстен.
— Та я це зрозуміла, — каже вчителька. — Бажаю вам веселого літа.
— Дякую, — каже тато і простягає їй руку.
— Мама не тут. Вона живе в Данії. І знов одружилася. Тож ми з татом живемо самі. Він водить автобус.
— Он як, — каже вчителька і дивиться на татову уніформу.
— Але замолоду він був боксером, — додає Сікстен. — Тепер йому тридцять дев’ять. Правда ж, це ще не старість?
— Звичайно, ні, — усміхається вчителька.
Тато забув відпустити вчительчину руку. І лише тепер відпускає. До того ж його обличчя стає кольору червоного автобуса.
— Ну, тоді дякуємо вам за все, — каже тато. — Дякуємо, дякуємо.
Він іде до дверей. Сікстен — за ним. Але потім зупиняється.
— Пані вчителько, а ви любите танцювати?
Вчителька мовчки киває головою. І тепер вона здається Сікстенові ще красивішою, ніж завжди.
— Тоді ви могли б разом танцювати, — каже він. — Тато страшенно любить танцювати. А я можу побути сам. Я звик бути сам уночі. Мені це навіть подобається.
— Мені також, — каже вчителька.
Тоді тато тягне Сікстена за руку.
— Ми вже підемо, — каже він. — Вибачте.
Але Сікстен не хоче йти. Йому дещо треба запитати у вчительки. Тоді тато каже, що вийде надвір і почекає його на свіжому повітрі.
— Ну, про що ти хочеш запитати? — цікавиться вчителька.
— Про свій правий черевик, — відповідає Сікстен. — Я думаю, він лежить в ящику для шкільних підручників.
Надвір Сікстен виходить в обох черевиках.
На шкільному подвір’ї тато грає у футбол з Бобо, Арне, Мікаелем Бурфошем та ще кількома хлопцями.
Він веде м’яча, легко обходячи Бобо. Потім підгилює його носаком і підкидає головою вгору.
Хлопці завмирають на місці, захоплені його майстерністю.
— Оце-то клас, — сопе Бобо.
— Ходімо, тату! — гукає Сікстен.
Тоді тато вдаряє по м’ячу, посилаючи його в бік Бобо.
Той приймає удар головою.
— Чудовий прийом, — каже тато.
Потім Сікстен з татом ідуть геть. Вони простують алеєю у затінку зелених дерев. Тато спітнілий і щасливий. Іде і пританцьовує на жорствяній стежці.
— Сікстене, — озивається тато.
— Га?
— Чого це ти згадав про танці?
— Я не знаю. Просто спало на думку.
Тато простягає руки й кружляє в танці — одне коло... друге.
— Хтозна, коли я востаннє танцював. Мабуть, сто років тому.
Сікстен збентежено розглядається довкола. Ген удалині їдуть на велосипедах у їхній бік якісь школярі.
— Мабуть. Але годі вже танцювати, — каже Сікстен. — Який ти подарунок хочеш на день народження?
— Мені однаково, Сікстене. Який завгодно. Тільки б це був сюрприз.
— А я хочу велосипед, — каже Сікстен.
Увечері вони сидять на канапі. Адже тато якийсь час працюватиме вдень, тож тепер вільний. Він міцно обіймає Сікстена за плечі.
Вони дивляться телевізор.
Там показують, як у Норвегії ловлять раків. Зображення періодично мерехтять. Сікстен дивиться на воду. І тоді йому на думку спадає узбережжя та Емма.
Тато дивиться на раків у телевізорі й усміхається.
— Правда ж, нам добре? — питає він. — Нам із тобою добре.
БАЖАНО ЧОЛОВIКА В УНIФОРМI
Коли Сікстен іде шукати Юнте, сонце вже стоїть високо в небі. На шиї в нього рушник, а під джинсами плавки. Він готовий купатися.
А от Юнте ні. Йому ще треба допомогти Сліпому Свенові вставити чекову стрічку в касовий апарат. А потім насипати в коробки бананових карамельок і виставити їх на порожні полиці.
— Тато не переймається коханням, Юнте, — каже Сікстен, допомагаючи Юнте.
— Він просто не знає, що це таке, — пирхає Юнте.
— А що це таке?
— Ходімо, я тобі покажу.
Він веде Сікстена в комірчину і вмикає відео. На екрані телевізора з’являються чоловік і жінка. Вони качаються по піщаному узбережжі, а їх раз по раз омивають хвилі.
— Оце таке кохання, — каже Юнте. — А скоро ти побачиш іще дещо.
Перед тим, як виходити з комірчини, Юнте захоплює поліетиленовий пакет.