«Чуєш, жирний пінгвіне!»
Слова луною розчинилися під стелею магазину й боляче стиснули скроні. Дівчина машинально вказала на найбільшу пачку. Грошей має вистачити.
Додому довелось повертатися дворами — йти повз дитячий майданчик Ліза не ризикнула. Вона притискала до себе великий пакет і майже бігла. Ось домівка, ось двері, ось мама…
— Ну, чого так довго? Мені холодник треба варити! — Мама відібрала пакет і вийшла на кухню, де щось шкварчало. Пахло смаженою цибулею. — Що це? Знову чипси? — витягла шарудливу пачку.
Ліза кинулася до пачки, але мама відсмикнула руку.
— Це моє! Віддай! — Дівчина вп’ялася нігтями в шкіру долонь.
— Я тобі скільки разів казала: хімію не купувати? Ти мене взагалі слухаєш? Подивися на себе — і так товста, а знову чипси притягла! Скоро у двері не пролізеш!
Ліза дивилася на маму й щипала себе за шкіру правої руки. Біль давав змогу дотерпіти до кінця. Якщо піти, не дослухавши, — буде гірше. Це вони вже проходили. Тому треба слухати, бодай робити вигляд, що слухаєш. От зараз мама договорить — і все скінчиться. Зараз, зараз…
— Щоб я цієї гидоти в хаті більше не бачила! — Мама відкрила пакет і висипала чипси у відро для сміття. — На таку, як ти, жоден хлопець не гляне! І не полюбить!
Це було занадто, навіть для синців на руці. Ліза схлипнула й вибігла з хати. Як мама може таке казати? Невже ж вона, Ліза, така жалюгідна? Хутчіше до моря! Ноги впевнено звернули на вузеньку стежку. Море шуміло неподалік. Дорога завжди діяла заспокійливо, наче під час бігу частина образи вихлюпувалася з неї, як вода з повного горнятка. Ставало легше, не краще, але таки легше.
Добігши до Тридиву, дівчина на мить завмерла. Унизу, на березі, знову сиділа жінка у візку. Сьогодні вона була без капелюха. Яке в неї густе волосся, але геть біле! На ньому наче лежав пил, як на шафі, яку довго не обтирали. На мить забулася образа, Лізі закортіло торкнутися цього волосся, струсити з нього білий пил. Адже під ним воно мало бути яскравим!
Дівчина, шпортаючись, збігла по доріжці до пляжу і випалила одним духом:
— Можна я сяду? — Вона бухнулася на пісок і сховала обличчя в долонях. Злість на себе, образа на маму, жалість до себе і біль накотилися вкупі, знесли ту стіну байдужості, яку вона так старанно вибудовувала всю дорогу. Ліза розплакалася. Вона плакала довго. Ніс почервонів і спух, став, як велика бараболя, у ньому гучно хлюпало, хлюпало і в горлі. Сльози переповнювали її, здавалося, вони ллються навіть із вух. Жінка мовчала. У тиші сльози закінчувалися швидше. Дівчина ще раз шморгнула носом й пробурмотіла крізь пальці:
— Мене ніхто ніколи не полюбить. Ніхто й ніколи, — в очах знову забриніли сльози.
— Ш-ш-ш, — сказало море.
Ліза підвела голову й подивилася на хвилі. В дитинстві вона любила розмовляти з морем. Ділитися своїми думками, наспівуючи щось собі під ніс, читати вірші, мріяти, будувати плани. Море завжди було вдячним слухачем. І завжди вміло втішати без зайвих слів, просто одним своїм «ш-ш-ш».
— Ш-ш-ш, — промовила жінка.
Ліза перевела погляд на жінку.
— Ш-ш-ш, — повторило море.
— Дякую, — пробурмотіла Ліза. — Мені стало краще. Можна я поплаваю?
Сарафан залишився на березі. Дівчина пірнула й довго пливла під водою. На дотик море допомагало ще краще. Воно було надто солоне, щоб у ньому плакати. Якщо б Ліза була лікарем, то виписувала б море всім хворим: приймати двічі на день — зранку та перед сном. Передозування не виявлене. Побічний ефект — закоханість у море.
Коли вона опинялася в синій, трішки прохолодній воді, здавалося, їй належить увесь світ. Тут вона відчувала безмежну гармонію із собою, небом і морем. Умиротворення. Море лагідно відкривало перед нею свою солону душу, погойдувало, як на долоні. А коли Ліза вмощувалася на поверхні зручніше, занурювала потилицю у воду, заплющувала очі, розкидала руки й повністю розслаблялася, тоді здавалося, ніби вона не в морі, а в небі, і ширяє в невагомості. За це відчуття легкості Ліза була безмежно вдячна морю. Бо тоді зникали всі образи, всі жалі, все погане.
Дівчина погладила хвилі, вийшла на берег і стала коло візка. Жінка мовчала. Чомусь її мовчання викликало більше довіри, ніж якби вона стала розпитувати. Їй хотілося все розповісти. Адже крім Кита ніхто нічого не знав. Та й хіба це колись когось цікавило?
— Я приходжу сюди, коли мені погано, — несподівано для себе почала Ліза. — Тут завжди тихо, нікого немає. Можна говорити з морем вголос. І не боятися, що на тебе дивитимуться, як на божевільну. Море завжди заспокоює. Раніше я думала, що приходитиму сюди, коли мені буде добре, але поки чомусь не виходить, — Ліза розгублено знизала плечима.