— Пустіть! Випустіть мене! — Ліза просилася, але голоси були невблаганні. Нащо випускати жертву, коли гра в самому розпалі? Коло щільнішало. Вона крутилася дзиґою. Штурхани, образливий сміх, колючі вигуки: все напосідало, затуляючи світ. Жертва стиснула кулачки й кинулася вперед, мало не збивши з ніг одного зі своїх катів.
— Стій! Здуріла? Тобі все одно нема куди бігти!
— Відчепіться від мене! — вигукнула, тікаючи. Від швидкого бігу перехоплювало подих й відчутно кололо в правому боці, але спинятися не можна було в жодному разі. Голоси залишилися за спиною, затихаючи в тінях вузьких провулків. За будинками вигулькнув пляж: сіра смужка скель і широкий розчерк темно-синьої фарби. Сонце готувалося пірнути за горизонт. Ноги вгрузали в пісок, кожен крок давався взнаки. Дівчина захекалася, з’явилася задишка, але вона не спиняла бігу. З тугої коси злетіла резинка — густе волосся розсипалося по плечах, а шия вмить спітніла.
Ліза не помітила високого корча, зашпорталась і впала. Коліна одразу запекли вогнем: вона здерла шкіру до крові. Дівчина стиснула зуби, рвучко підвелася й побігла далі. В сандалях уже було повно піску, він забився під джинсову тканину коротких шортів, скрипів на зубах — сухий і солоний. Запорошив очі. Ліза зупинилася й стала швидко-швидко терти повіки. Вона не збиралася плакати, звісно ні. Це все через пісок. Невдовзі їй виповниться п’ятнадцять — хіба такі дорослі дівчата скиглять? Просто потрібно якнайшвидше вимити пісок.
Витерши ніс рукавом сорочки — з нього теж чомусь потекло, — дівчина підійшла до стежки на розлогому схилі й зупинилася. На її улюбленому місці вже хтось був. Турист? Що він забув біля Тридиву? Трохи далі є пляж з усіма туристичними забаганками: надувні гірки, катамарани, човни, палатки з шаурмою та пивом. Нащо було сюди лізти? Ліза копнула перший-ліпший камінь, і той слухняно відскочив убік. Йти назад аж ніяк не хотілося. Тому вона спустилася, навмисне голосно човгаючи ногами, як старезна бабця, й повільно попрямувала вздовж скель, стискаючи покусані губи в тонку нитку. Всередині кипіло обурення навпіл із образою. Нечесно!
Нечесно! Це було її місце! Тільки її та моря, і ще невеликих списаних військових катерів, які було дешевше замінити, ніж полагодити. Поряд із Туманівкою — невеликим містечком, де вона уже майже рік жила разом із батьками, —розташувалася військово-морська база з кораблями та підводними човнами. А неподалік було «кладовище» військових суден, але там Ліза так жодного разу й не побувала. Їй чомусь не хотілося тривожити спокій сплячих морських машин, які колись віддано служили своїм капітанам. Загрузлі у хвилях, вони, напевне, й досі чекали, поки хтось гукне: «Повний уперед». Здавалося, якщо вона піде туди — може залишитися там, де зупинився час. Тато якось сказав, що там живуть примари. Моряки після смерті повертаються на кораблі, на яких колись виходили в море, й залишаються з ними на вічній вахті. Ліза мимоволі здригнулася: від згадки про привидів руки миттєво вкрилися сиротами.
Списані катери чомусь залишили на пляжі — нехай і подалі від основного, але не на «кладовищі». Вицвілі, пошарпані сірі кораблі з чорними якорями, але вже без рятівних кругів і всієї іншої амуніції, один за одним шеренгою напівлежали просто на піску й камінні пляжу. Все, що можна було зняти чи відкрутити, вже давно знято й відкручено. Всередині доживали віку залишки приладів із кольоровими дротами, що стирчали врізнобіч. Один із катерів лежав на боці, інші стояли, наче вкопані під кутом.
Улюбленцем Лізи був FANTOM. Кілька літер — A, N та O — були напівстерті, але напис усе ще можна було розібрати. Це був корабель сірого кольору, з червоною ватерлінією і чорним ланцюгом якоря. Хтось прив’язав канат, щоб було простіше на нього вилізати. Гостре дно трохи занурилося в пісок та каміння, тому корабель ніби розлігся на боці — на нижній половинці вістря. Можна було залізти і всередину. Там дівчина зазвичай сиділа майже до сутінків, розглядаючи море та небо.
Та зараз Лізу не цікавили кораблі, вона хотіла залишитися наодинці з морем. А їй заважали! Єдине місце, єдину радість — і ту відібрали! Ну що за день такий? Дівчина стиснула руки в кулачки й підійшла ближче. Та з кожним кроком пальці розтискалися, а злість поступалася місцем подиву й чомусь іще — ніяковості.
На березі, за крок від води, стояв візок. Море намагалося дотягнутися мокрим язиком до великих блискучих коліс, але безсило відповзало назад. До квадратної чорної спинки кріпилися дві довгі ручки, що робило візок схожим на чудернацького кролика. У візку сиділа жінка у світло-блакитних джинсах і зеленій футболці. Її обличчя ховалося під крислатим солом’яним капелюхом. Кілька соломинок вибилися з нього й смішно тремтіли під вітром. Ліза опустила погляд. Коліна незнайомки були прикриті червоним картатим пледом. І як їй не гаряче? У Лізи вдома лежав такий самісінький — вона постійно куталася в нього, коли їй було особливо сумно. В його теплій темряві завжди ставало легше. А ще — вона ховала під ним солодощі.