Він із легкістю висмикнув корок і розлив вино по келихах. Ледь втримався, щоб не розбити хоча б один — це ж мама прислала новий сервіз тиждень тому. Усе для Юрка.
Дан відніс вино до кімнати, а сам повернувся за пляшкою і заштовхнув корок назад.
— Ну, йдемо?
— Йдемо, — Сашко наче прокинувся й підморгнув: — Сьогодні буде гаряче?
— Ага, — реготнув Дан, пропускаючи рудого поперед себе.
— Ну, що перше: вип’ємо чи зіграємо? — Він усівся на килим і поклав перед собою пляшку. — Юлько, давай сюди! Вип’єш?
— Давай трохи пізніше… — Дівчина слухняно опустилась поруч. Не мало жодного значення, що робити. Пляшка, злам сторінки — все що завгодно!
— Маринко? — Дан подивився на близнючку, що склала руки на грудях.
— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся! — Рудий узяв келих і одним хилом ковтнув половину. — Нам буде дуже весело, — майже промуркотів.
— Ну гаразд, переконав, — кивнула Маринка, сідаючи навпроти сестри. — Тільки руки не розпускати!
— Та ти що? — удавано здивувався Сашко. — Я джентльмен! Ну що, хто перший? Давайте я?
Він крутнув пляшку, і вона зупинилася навпроти Юлі.
— Перший раз у щічку, — урочисто оголосив хлопець, цілуючи чорнявку.
Маринка гмикнула та розсміялась:
— Ой, ну як діти!
Серце стиснулося. В голові у дівчини дзвеніла тільки одна думка: терпи, терпи, терпи! Все буде добре! Адже їй теж має пощастити!
Юлина пляшка як на зло знову зупинилася на Сашкові. Він підставив губи, і близнючка слухняно доторкнулася до них. Хлопець крутнув пляшку, і знову — Юля.
— Слухай, це доля! — засміявся Дан, штовхаючи в бік друга.
— Та місцями просто треба помінятися. Набридло, одне й те саме, — гмикнула Маринка й відвернулася. Дивитися на те, як Сашко цілує сестру, було несила.
— Ну, тепер все по-дорослому, Юльцю, — Сашко сито усміхнувся й потягнувся до дівчини. — А ви — рахуйте до десяти!
— Раз, два, три…
Маринка стиснулася. Слова в голові віддавали гучним дзвоном. Ні, вона не може, не може на це дивитися! Близнючка схопилася, збираючись розняти парочку, коли в комп’ютері щось противно запищало. Сашко з розчаруванням відхилився й підвівся:
— Ну, пізніше продовжимо.
Червона як рак Юля кивнула й теж підвелася. Маринка схопила її за руку, боляче впиваючись нігтями у шкіру, і з притиском просичала просто у вухо:
— Не могла від нього відклеїтися? Я тобі цього ніколи не пробачу, чула? Ніколи!
— Так, що тут у нас? — Рудий сів за комп’ютер і активно заклацав мишкою. — Дивіться, їй навіть хтось пише. Правда, тільки один, і нік у нього тупий, — жартівливо почав хлопець, та раптом затнувся. Перед очима пролітали дивні фрази, вирвані з контексту.
«Кити викидаються, берег, вирішила, піду з тобою, сіллю для моря, народитися заново, скелі, вибрати, смерть».
— Слухайте, так вона що, цей… Зовсім здуріла? Зібралася накласти на себе руки? — Сашко ошелешено дивився в монітор. Перед очима у хлопця з’явилося вікно. Стулки розчиняються, в отворі з’являється худенька постать у білому. Білі фіранки розвіваються під вітром. Фігурка робить крок. А він не встигає нічого сказати, він не може навіть кричати. Мама, мама, мама… Його губи розпливлися в некрасивій гримасі. Мама, мама, мама… Він підняв божевільний погляд і наштовхнувся на Маринку. Хлопець простягнув руку до дівчини, але вона раптом сахнулася від нього. Сашко чортихнувся. Близнючка весь час нагадувала йому маму. Ті самі очі, той самий сміх — це тому він весь час себе стримував. Якщо він відкриється Марині, а вона теж його покине… Хлопець похитав головою, відганяючи страшні думки. Не можна! Не можна! Заспокойся і думай, заспокойся!
Юля опустилася на підлогу й почала розгойдуватися сюди-туди.
— Це ми, ми її довели! Це ми винні! Нас посадять!
— Чуєш, заспокойся! — Сашків голос тремтів. Перед очима все ще була мама. Вона дізналася, що батько зраджував їй, але навіть тоді не плакала. Вона просто зробила крок у вікно. І він не зупинив її. Просто не зміг. Правда? Він не винен. Він просто не зміг…
— Так, спокійно. Ніхто нічого не доведе! — Данило вхопив пляшку з вином і зробив три великі ковтки. — Ми її не чіпали.
— Не чіпали? — Юля вибухнула. Все, що мучило її всередині, вилилось назовні. Лізка, нехай дивачка і дурна, але, навіть попри їхні знущання, запропонувала води. А тепер помре ні за що? Вона цього точно не заслужила… — Ти справді так думаєш?
— Ну, ми трохи перестаралися… — Підняв руки вгору рудий. Йому вперше стало страшно. — Але не треба робити з цього трагедію. — Голос здавався йому ляльковим, несправжнім.