На той момент вони з сестрою бачилися тільки раз за останні вісімнадцять місяців. Це було на Різдво, коли подзвонила мама, прохаючи — благаючи — Брі пробачити сестру. П’ятдесят хвилин Брі з кам’яним обличчям слухала, як мама плаче в телефон, перш ніж нарешті піддалася. Зрештою, це ж Різдво. Отож вона повернулася в домівку свого дитинства, озброєна подарунками для всіх членів родини, окрім одного.
Бет, безробітна й злиденна, після відсидки видавалася на диво тверезою. Вона подарувала Брі дитяче фото їх двох, роздруковане та вставлене в дешеву рамку, яка жахливо не пасуватиме до квартири Брі. До подарунка додавалася різдвяна картка, на якій було написано лише одне: «Вибач». Оскільки за ними спостерігала матір, Брі не відсунулася, коли Бет її обійняла.
Після свята, вже вдома, Брі вийняла фото, а рамку віддала в благодійну крамничку. За годину вона повернулася й викупила її. Зі вставленим назад фото подарунок востаннє бачили в глибині високої шафи, за новорічними прикрасами.
Того дня, коли Бет мала вперше вийти на роботу в «БейліТенантс», мама подзвонила Брі й попросила зробити все можливе, щоб сестра не втратила цю роботу. А тепер, дивлячись на сестру, яка курила, сидячи на пеньку, Брі пожалкувала, що дала таку обіцянку.
— Дівчата, ви готові? — долинув зі стежки голос, і Брі озирнулася. Джил, Аліса й Лорен уже звелися на ноги й неохоче поглядали на наплічники.
— Так. Ми йдемо, — схопила Брі карту й побігла назад. Занадто швидко. В неї аж у голові запаморочилося.
— Тут ліворуч чи праворуч? — спитала Джил, завдаючи наплічник на спину. Стежка роздвоювалася, й на обидва вузенькі відгалуження наповзали густі чагарники. Ліворуч земля здавалася краще втоптаною, але Брі знала, що в першій половині дня на всіх розвилках потрібно повертати праворуч. Вона ще раз звірилася з картою, відчуваючи на собі чотири пари очей. Знову повісивши на плечі вантаж, жінки нетерпеливилися нарешті зрушити з місця. Брі провела пальцем по маршруту; рука трішки тремтіла, а в животі вирувало. Так, вони звертали вже двічі, а це — третій раз.
— Якщо потрібна допомога, Брі... — переступила Аліса з ноги на ногу.
— Не потрібна.
— О’кей. Отож, у який бік...
— Праворуч.
— Ти впевнена? Не поквапилася?
Брі простягнула карту. Вказала на розвилку. На червону лінію.
— Ось. Повертаємо праворуч.
— Ми вже аж тут? — здивувалася Аліса. — Ага, ну тоді гаразд.
Брі рвучко згорнула карту по згинах.
— Бачите, ми рухаємося швидко. Не хвилюйтеся.
«І бодай раз у житті не діставайте мене». Брі змусила себе глибоко вдихнути й начепити на обличчя усмішку.
— За мною.
Розділ 9
Враження було, наче дивишся у дзеркало в кімнаті сміху. На стукіт у двері лікарняної палати одностайно звелося два обличчя, які більше нагадували спотворене відображення одне одного.
— Бріанна Маккензі? — зронив Фок.
Жінка на ліжку вже не пашіла здоров’ям, як на світлині з особової справи. Під очима залягли темні тіні, а вуста поблідли й потріскалися. Рука була туго забинтована.
— Ми з поліції. Медсестра не казала, що ми чекали на розмову з вами?
— Ага, — озвалася дівчина, яка сиділа поряд з ліжком на пластиковому стільці, хоча Фок звертався до Бріанни, — казала, що у вас є додаткові питання про Алісу.
— Щира правда. Ви Бетані, так?
— Можна просто Бет.
Оце вперше Фок вживу побачив Бет Маккензі, тож з цікавістю роздивлявся її. Подібність була химерна: неначе тонкі риси Брі розтанули на сонці, розплившись і набрякнувши. Шкіра в Бет була червонувата, навколо носа й на підборідді полопалися судини. Тьмяне обвисле волосся — ні коротке, ні довге — свідчило про те, що його невміло пофарбували в домашніх умовах. Здавалося, Бет років на десять старша за свою сестру, якій двадцять з хвостиком, та на Фока вона подивилася твердим поглядом.
З ліжка ще не прибрали тацю з залишками обіду. Схоже, з’їли з нього небагато.
Фок і Кармен розшукали районну лікарню за дві вулиці від заправки. Вона мало відрізнялася від сімейної клініки й займалася всім — і хворобами місцевих мешканців, і травмами туристів. Медсестра за стійкою реєстратури твердо вказала їм на двері й дозволила повернутися за півтори години, коли у Бріанни закінчиться дія снодійного. Тричі вони з Кармен обійшли рядок місцевих крамничок, а решту сімдесят вісім хвилин просиділи в машині. А коли повернулися, їм повідомили, що тільки-но подали обід.
— Під час обіду відвідини заборонені. Жодних винятків.
Зрештою медсестра пальцем підкликала їх до стійки. Можна заходити в палату. Бріанну Маккензі поклали в стаціонар, у двомісну палату в кінці коридору, як пояснила медсестра, але вона виявилася там єдиною пацієнткою. Зима ж, не сезон.
Нарешті потрапивши в палату, Фок і Кармен підтягнули до ліжка два стільці.
— Алісу вже знайшли? — Бет пильно дивилася на Фока й Кармен. — Це тому ви прийшли?
— Ще ні, — озвався Фок, — вибачте.
— Ох. То про що ви хотіли розпитати?
— Взагалі-то ми хотіли поговорити з вашою сестрою, — сказала Кармен. — Бажано наодинці.
— Гадаю, мені ліпше залишитися.
Брі, яка спиралася на подушку, змінила позу.
— Та Боже ж милий! Бет, усе гаразд. Іди, нехай уже починають допит, — скривилася вона. — Знеболювальне є?
— Ще не час, — мовила Бет, і не глянувши на годинник.
— Запитай у медсестри.
— Ще зарано. Тобі аж до вечора нічого не дадуть.
— Господи! Піди і спитай. Будь ласка.
Бет важко підвелася зі стільця.
— Гаразд. Я вийду з чорного ходу покурю. І так, — додала вона, коли сестра розтулила рота, — я запитаю медсестру. Але ще зарано, кажу тобі.
Присутні провели її очима.
— Вибачте. Вона засмучена, бо їй не довіряють і не лишають у палаті ліки, — пояснила Брі, коли двері зачинилися.
— А чому? — поцікавилася Кармен.
— Та тут проблема на рівному місці. В минулому Бет мала залежність, але вже понад рік вона чиста. Але медсестри, гадаю, вважають за краще перестрахуватися. Було б, мабуть, ліпше, якби вона не приходила... — Брі опустила погляд. — Але вона хоче побути зі мною.
— А ще хтось вас навідує? — запитав Фок. — Хлопець? Батьки?
— Ні, — посмикала Брі пов’язку. Нігті в неї були пофарбовані яскраво-рожевим лаком, але він уже місцями обліз, а кілька нігтів було зламано. — В мами розсіяний склероз.
— Перепрошую.
— Та все гаразд. Ну, не гаразд, але що вже вдієш. Вона таку дорогу не подужає. І татові доводиться переважно сидіти з нею. Хай там як, — вона силувано всміхнулася, — в мене є Бет.
Зависла важка пауза.
— Якщо ви не проти, ми б хотіли розпитати про Алісу, — мовив Фок. — Ви давно на неї працюєте?
— Вісімнадцять місяців.
— Асистенткою?
— Координатором-адміністратором.
Фокові здалося, що Кармен притлумила посмішку, але швидко оговталася.
— Що входить у ваші обов’язки?
— Спершу це були переважно секретарські функції, але згодом це більше стало нагадувати наставництво. Я постійно з Алісою, переймаю в неї навички й готуюся до підвищення.
— Добра з неї начальниця?
Секундна пауза.
— Так. Безумовно.
Вони чекали, але Брі більше нічого не додала.
— Отож, на вашу думку, ви добре її знаєте? — запитав Фок.
— Так. Дуже добре, — відповіла Брі з дивною ноткою в голосі. Фок спостерігав за нею, але не схоже було, що вона його впізнає. Якщо вона й знала, хто він такий, то, як і Данієль Бейлі, добре це приховувала.
— А як Аліса поводилася в поході? — запитала Кармен.
Брі поторсала пов’язку. Краї вже розпатлалися.