— А в поході? Може, в поході ви краще поладнали? — запитав Фок, і обличчя Бет закам’яніло, а цигарка застигла на півдорозі до рота.
— Це жарт?
— Ні.
— Тоді відповідь — ні. Ми з Алісою Рассел не ладнали. Ні на роботі, ні в поході, — озвалася Бет і кинула погляд на двері в лікарню. — Вам хіба моя сестра не казала?
— Ні.
— А! — Бет востаннє затягнулася й затоптала недопалок. — Мабуть, гадала, що ви знаєте. Аліса мене не любила й не приховувала цього.
— А чому так? — поцікавилася Кармен.
— Не знаю, — знизала плечима Бет. Вона витягнула пачку цигарок, запропонувала Фокові й Кармен. Вони обоє похитали головами. — Взагалі-то, — промовила Бет, вкладаючи нову цигарку в рота, — я знаю. Вона не любила мене, бо не мала в цьому потреби. З мене їй користі не було, тож я її не цікавила. Я не Брі... — Бет обвела себе жестом з голови до ніг, від жовтувато-блідого обличчя до товстих стегон. — Алісі нескладно було влаштувати мені пекло, й вона свій шанс не проґавила.
— Навіть попри присутність вашої сестри?
Бет криво посміхнулася.
— Через присутність моєї сестри. Думаю, це її найбільше розважало.
Вона підпалила цигарку, затуливши її долонею. Вітер скуйовдив волосся Бет, і вона щільніше загорнулася в куртку.
— Отож Аліса влаштувала вам пекло, — мовила Кармен. — А ви намагалися відповідати їй? Чинити спротив?
На обличчя Бет на одну коротку мить набігла хмарка.
— Ні.
— Зовсім? Мабуть, ви були у відчаї.
Вона знизала плечима.
— Завжди знайдеться сука, яка отак поводиться. Який сенс розгойдувати човна — воно того не варте. Принаймні поки я на умовно-достроковому.
— А за що ви на умовно-достроковому? — запитав Фок.
— А ви не знаєте?
— Можемо дізнатися. Але краще, якщо ви самі розповісте.
Бет метнула погляд на двері лікарні. Перш ніж відповісти, вона переступила з ноги на ногу й зробила глибоку затяжку.
— А з якої ви поліції, як ви сказали?
— З федеральної, — простягнув Фок своє федеральне посвідчення, й Бет нахилилася роздивитися.
— Я на умовно-достроковому... — вона затнулася. Зітхнула. — Через ту історію з Брі.
Вони чекали.
— Вам доведеться розповісти детальніше, — нарешті сказала Кармен.
— Так, вибачте. Не люблю про це розмовляти. Кілька років тому я... — вона, здавалося, за одну затяжку докурила цигарку. — Я була на мілині, вдерлася в квартиру Брі й поцупила кілька речей. Одяг, телевізор. Трохи заощаджень. Прикраси, які бабуся подарувала їй перед смертю. Брі повернулася додому й застукала мене за тим, як я вантажу це все в багажник. Коли вона спробувала мене зупинити, я її вдарила.
Останні слова вона виплюнула так, наче у них бридкий присмак.
— Завдали їй болю? — запитав Фок.
— Фізично — нічого особливого, — відповіла Бет. — Але ж її вдарила посеред вулиці сестра-близнючка, яка намагалася її пограбувати, тож — так: це завдало їй болю. Я завдала їй болю.
Остання фраза прозвучала завчено, неначе її багато разів повторювали в присутності психотерапевта. Бет докурила, але цього разу дуже неспішно затоптувала недопалок.
— Послухайте, якщо чесно, я взагалі мало що пам’ятаю. Я кілька років сиділа на наркотиках — з самого... — вона не договорила. Провела долонею по руці. Цей жест нагадав Фокові, як її сестра на лікарняному ліжку шарпала бинти. — З випускного року в університеті. Я утнула дурницю. Поліція миттю взяла мене, коли я намагалася продати її речі. Я навіть не пам’ятала, що вдарила її, поки мені адвокат не сказав. На той час у мене вже були арешти, тож мене ув’язнили. Брі в цьому не винна. Я точно знаю, що вона не ходила в поліцію. Могла б — їй би ніхто нічого не закинув. Це сусідка, побачивши нашу бійку, викликала поліцію. Але Брі все одно не хоче про це розмовляти. Вона взагалі зі мною практично не розмовляє. Про те, що тоді сталося, я переважно дізналася на суді.
— І що далі було з вами? — запитала Кармен.
— Кілька місяців у виправному закладі — там було не дуже приємно, потім трохи довше на примусовому лікуванні — там було краще.
— Вас вилікували від залежності?
— Ага. Ну, принаймні дуже старалися. А тепер я дуже стараюся. Лікування ще не закінчилося, але мене навчили брати на себе відповідальність за свій вибір. І за те, як я вчинила з сестрою.
— А як ви зараз ладнаєте? — запитала Кармен.
— Нормально. Вона допомогла мені влаштуватися на цю роботу, й це чудово. В університеті, перш ніж кинути, я вивчала комп’ютери й інформаційні технології, тож робота в «БейліТенантсі» трохи рутинна, але на умовно-достроковому взагалі важко знайти роботу, тому я дуже вдячна, — трохи силувано всміхнулася Бет. — Колись ми були дуже близькі. Ми навіть одягалися однаково років до чотирнадцятьох, десь так — аж смішно. Занадто довго. Неначе ми — одна людина. Ми всерйоз вважали, що здатні читати думки одна одної, — зиркнула вона на двері лікарні. — Але не здатні, — промовила вона трохи здивовано.
— Мабуть, ви перелякалися, коли її вкусила змія, — сказав Фок.
Бет стиснула губи.
— Так. Я страшенно злякалася, що втрачу її. Я вранці прокинулася сходити в туалет і, повернувшись, знову задрімала, коли раптом прибігає Брі, стискаючи руку. Нам треба було негайно доправити її в лікарню, а клята Аліса зникла без попередження. Ми як пришкварені гасали бушем, шукаючи її, але по ній і слід захолов, — провела вона коротким нігтем великого пальця по губі. — Якщо чесно, мені було до сраки. Я непокоїлася тільки за Брі. Аліса дасть собі раду, думала я. Нам пощастило, що Лорен уміє орієнтуватися за компасом, бо ми б і досі там сиділи. Вона вела нас строго на північ, поки не вивела на дорогу, а вже по ній ми повернулися. Я в житті не була така щаслива, угледівши асфальт.
— А ви не бачили, як пішла Аліса? — запитав Фок, пильно спостерігаючи за нею.
— Ні. Але я не здивувалася. Вона перед тим погрожувала так учинити.
— І, кажуть, вона забрала з собою телефон.
— Так, забрала. Це було збіса егоїстично, але в цьому вся Аліса. Та це не мало значення. Там усе одно не було зв’язку.
— Жодного разу?
— Жодного, — глянула на них Бет так, наче вони тупі. — В іншому разі ми б викликали допомогу.
— Нарешті добившись на місце зустрічі, ви не здивувалися, що Аліса туди досі не дійшла? — запитав Фок, і Бет на мить замислилася над його питанням.
— Ага, взагалі-то трохи здивувалися. Тим паче якщо ми фактично йшли тим самим маршрутом, тільки на декілька годин відставали. Якщо ми її не обганяли, а вона не прийшла раніше за нас, то куди вона могла подітися?
Питання повисло в повітрі. Фок розрізнив туркотіння поліційного гвинтокрила, який кружляв десь удалині. Бет переводила погляд з Фока на Кармен і назад.
— Слухайте, — переступила вона з ноги на ногу й стишила голос. — В Аліси було якесь завдання?
— Яке це? — спитав Фок, зберігаючи спокій на обличчі.
— Це ви мені скажіть — ви ж федерали.
Фок і Кармен мовчали, і зрештою Бет знизала плечима.
— Ну, не знаю. Але кажу вам, вона запитувала в архіві багато різних даних. Справа в тому, що вона почала до нас спускатися і сама все брати, а це було незвично. Я звернула увагу тільки тому, що раніше вона посилала Брі, а потім стала ходити сама. І почала частіше брати документи з обмеженим доступом. І після її зникнення мені спало на думку... — знову знизала плечима Бет, задивившись попри них на гори, які височіли вдалині.
— Бет, — мовила Кармен, — ви впевнені, що Аліса пішла з колиби самохіть?
— Слухайте, я впевнена. Я, звісно, не бачила, як вона йшла, але ж вона зробила це тихенько, розуміючи, що ми її не пустимо. Вона не хотіла застрягнути в буші. Ще після першого привалу вона переконувала Джил відпустити її саму, але та відмовилася. А в колибі все повторилося.
— Отож між ними була напруга? — запитала Кармен.
— Звісно.
— Ми бачили мигцем Джил, і схоже, в неї на обличчі синець. На щелепі.
Довгу хвилю Бет мовчала, роздивляючись цигарку.