Фокові завжди було цікаво відкривати для себе цінності різних людей. Вперше побачивши річну суму, з якою попрощалася Аліса, щоб донька могла, як і мама, вступити в жіночий коледж «Індейвор», Фок ахнув. І, схоже, витрати на першокласну освіту не закінчувалися щорічною оплатою, бо зараз він зауважив, що шість місяців тому Аліса зробила ще й чималий благодійний внесок.
Коли цифри почали трохи розпливатися, Фок протер очі та згорнув папку. Підійшов до вікна й задивився на буш, стискаючи й розтискаючи обгорілу долоню. В сутінках ще проглядався початок маршруту на Мірор-Фолз. Краєм ока Фок бачив татові карти, складені на тумбочці.
Порившись у стосі, він нарешті відшукав Гіралензький хребет і розгорнув карту на маршруті на Мірор-Фолз. Фок не здивувався, що початок стежки обведений: він знав, що тато їздив сюди, а тут цей маршрут — один з найпопулярніших. Але, поглянувши на карту, він усе одно мимоволі здригнувся. Коли тато залишив цей кружечок олівцем? Удома, сидячи за кухонним столом? А може, стоячи на початку стежки, за двісті метрів і десять років від сьогоднішнього Фока?
Фок бездумно натягнув куртку й запхав у кишеню карту. Повагавшись, прихопив ліхтарик. Крізь стінку досі долинало жебоніння води. Добре. Фок не хотів нічого нікому пояснювати. Зачинивши двері номера, він рушив через стоянку до стежки в буш. Позаду світився адмінкорпус.
Зупинившись на початку маршруту на Мірор-Фолз, Фок роззирнувся. Якщо Ерик Фок колись долав цю стежку, він теж стояв рівно на цьому місці. Фок спробував подивитися на все татовими очима. Навколишнім деревам було вже кількадесят років. Цілком можливо, що тато бачив точно такий самий краєвид, як і зараз.
Фок рушив уперед. Спочатку він чув власне дихання, але незабаром вечірній гамір посилився, заглушивши його. Серед густих заростів з’явилося клаустрофобне відчуття, наче ти в облозі. Рука в кишені заболіла, але Фок не зважав. Це психосоматичний біль, знав він. Падав дощ, тож пожежі точно не буде. Він повторював це про себе, поки не стало трішки легше.
Цікаво, подумалося Фокові, скільки разів тато ходив цим маршрутом? Судячи з позначок на карті — пару разів точно. Подалі від міста, яке він ненавидів. На самоті, бо син відмовлявся ходити з ним. Хоча, якщо по щирості, Фок підозрював, що тато радів самоті. Бодай у цьому вони двоє завжди були схожі.
У глибині бушу щось ворухнулося, і Фок здригнувся, трохи підсміюючись із того, як раптом закалатало серце. А тато теж відчував страх після тої історії з Ковачем? У такому місці ти почуваєшся немов у ізоляції. А в колективній пам’яті ця сумнозвісна історія була ще свіжа, не те що тепер. Проте Фок сумнівався, що Ерик дуже переймався через неї. Тато завжди був людиною практичною. І завжди почувався затишніше серед дерев, стежок і вільного простору, ніж серед людей.
На обличчя впало кілька дощових крапель, і Фок натягнув каптур куртки. Вдалині чулося тихе стугоніння, але він не мав певності, грім це чи водоспад. Слід повертатися назад. Фок навіть толком не знав, що він тут узагалі робить, сам-один у темряві. Він уже вдруге на цьому маршруті, але нічого не впізнає. Здавалося, коли ніхто не дивиться, краєвид зміщується і змінюється. Фок зараз може бути де завгодно. Розвернувшись, він рушив назад до турбази.
Але, зробивши всього два кроки, став як стій. Напружено дослухався. Нічого, тільки вітер і шурхотіння невидимих лапок. В обох напрямках на стежці нікого не було. Як далеко до найближчої людини? Фок знав, що пройшов не так уже й багато, але здавалося, наче він тут сам-один на багато миль. Він застиг, дослухаючись і придивляючись. І тут знову щось почув.
Кроки. Легка ступа, але від неї у Фока волосся на загривку стало сторч. Він розвернувся, намагаючись з’ясувати, з якого напрямку линуть звуки. Світло поміж дерев він угледів за мить до того, як воно виринуло з-за рогу, сяючи прямо йому в очі. Почувся різкий вдих, а далі щось загриміло на землю. Засліплений Фок заліз у кишеню по власний ліхтарик і холодними неслухняними пальцями намацав перемикач. Увімкнув світло, і промінь розмив тіні. Обабіч висіло цупке темне запинало бушу, а посередині, на стежці, худа фігурка приставила долоню дашком до очей.
Фок примружився, чекаючи, поки звикнуть очі.
— Поліція, — простягнув він посвідчення. — З вами все гаразд? Я не хотів вас налякати.
Жінка стояла впівоберта, але він упізнав її зі світлини. Лорен. Нахиляючись підібрати ліхтарик, вона тремтіла, а коли Фок наблизився, то роздивився на її чолі жахливу рану. Поріз тимчасово зашили, але шкіра навколо набрякла й блищала в сяйві ліхтарика.
— Ви з поліції? — перепитала Лорен сторожким голосом, зазираючи в посвідчення.
— Так. Допомагаю з пошуками Аліси Рассел. А ви — Лорен Шо, так? З групи «БейліТенантсу»?
— Так. Вибачте, я подумала... — вона глибоко вдихнула. — На секунду мені... це дурість, звісно... побачивши на стежці одиноку постать, я чомусь подумала, що це Аліса.
Фок на мить подумав те саме.
— Даруйте, що налякав. З вами все гаразд?
— Так... — вона досі важко дихала, й худенькі плечі під курткою піднімалися й опускалися. — Це просто шок.
— Що ви тут робите поночі? — запитав Фок. Хоча Лорен могла запитати в нього те саме, вона похитала головою. Мабуть, вона вже давненько просто неба. Від її одягу тягнуло холодом.
— Нічого мудрого. Вдень я пішла на водоспад. Думала повернутися раніше, але тут дуже швидко темніє.
Фок пригадав, як бачив якусь постать, що виходила з бушу на початку маршруту.
— А вчора ви також сюди ходили?
Вона кивнула.
— Знаю, це просто смішно, але я подумала, що Алісі, може, вдасться відшукати дорогу на початок маршруту. Першого дня ми проминули водоспад, а це дуже примітний орієнтир. Я вже просто дуріла, сидячи на турбазі, тож вирішила сидіти краще біля нього.
— Ясно, — зронив Фок, нарешті впізнавши її фіолетову шапочку. — Ми вас там бачили вчора по обіді.
— Напевно.
Загуркотів грім, і вони обоє звели погляди на небо.
— Ходімо, — промовив Фок. — Ми майже біля адмін-корпусу. Я вас проведу.
Вони помалу рушили, і ліхтарики кидали на нерівну землю конуси світла.
— Ви давно працюєте в «БейліТенантсі»? — поцікавився Фок.
— Майже два роки. Я керую відділом стратегічного планування.
— І що входить у ваші обов’язки?
Вона важко зітхнула.
— Визначати стратегічні потреби фірми і складати план дій... — вона не договорила. — Вибачте. Все це здається таким неважливим після того, що трапилося з Алісою.
— Схоже, важкі дні ви пережили.
Лорен відповіла не одразу.
— Щира правда. Не просто щось одне полетіло шкереберть, а одразу сотня дрібниць. Все накопчувалося, накопичувалося, поки не стало запізно. Я лише сподіваюся, що з Алісою все гаразд.
— А ви з нею тісно співпрацювали? — запитав Фок.
— Не дуже. Але ми з нею знайомі багато років. Ми разом ходили до школи, а потім працювали в одній галузі, тож наші стежки перетиналися. Й у нас доньки одного віку. Тепер вони обидві вчаться в нашій колишній школі. Дізнавшись, що я звільнилася зі старої роботи, Аліса закинула за мене добре слівце в «БейліТенантсі», й відтоді я там працюю.
— Кажуть, це вам удалося вивести групу на дорогу, — сказав Фок. — І повернутися назад.
— Це перебільшення. У школі я трохи вчилася орієнтуватися на місцевості, але ми просто йшли прямо й сподівалися на краще. Хай там як, — зітхнула вона, — іти тою стежкою запропонувала Аліса. Коли виявилося, що вона зникла, я подумала, що ми від неї відстаємо всього на кілька годин. А коли ми дійшли, я не могла повірити, що її досі немає.
Вони завернули за ріг, і звідси стало вже видно початок маршруту. От і повернулися. Лорен затремтіла й, виходячи з бушу, обхопила себе руками. Передгрозове повітря було важке, а попереду тепло й гостинно світився адмін-корпус турбази.
— Поговоримо всередині? — запропонував Фок, але Лорен завагалася.
— Можна краще тут? Ви не заперечуєте? Я нічого не маю проти Джил, але сьогодні в мене на неї просто вже не лишилося сили.