— О’кей, — погодився Фок. Холод проникав у черевики, тож він поворушив пальцями в шкарпетках. — Розкажіть мені про шкільний табір, де ви були разом з Алісою.
— «Макалластер»? Це було в чорта на рогах. У нас були і навчальні дисципліни, але головний наголос робився на активному дозвіллі. Походи, табори, боротьба з труднощами тощо. Ні телевізора, ні телефону, протягом семестру з родичами ми спілкувалися тільки через паперове листування. Цей курс і досі викладають. Два роки тому так училася моя донька. Алісина донька також. Чимало приватних шкіл має такі відділення, — сказала Лорен і помовчала. — І витримати це нелегко.
Навіть у своєму бездітному світі Фок чув розповіді про цей жах — цілий навчальний рік у таборі. Колеги, які закінчували престижну школу, іноді згадували про це. Зазвичай оповідалося це притишеним голосом людини, яка пережила напад ведмедя чи вціліла після авіакатастрофи. Суміш недовіри й гордості. «Я все витримав».
— Схоже, вам це зрештою трохи допомогло, — мовив Фок.
— Мабуть, трохи. Але я все думаю, що забуті навички — це гірше за повну відсутність навичок. Якби ми не вчилися в тому таборі, може, Алісі не спала б на думку дурна ідея повертатися додому самій.
— Гадаєте, для такого вона не була підготовлена?
— Та ніхто з нас не був підготовлений. Я пропонувала просто сидіти й чекати на допомогу, — зітхнула Лорен. — Не знаю. А може, нам слід було піти з нею — тоді принаймні ми були б усі разом, групою. Я знала, що вона спробує втекти від нас, коли всі проголосували проти її пропозиції. Вона завжди...
Лорен зупинилася. Фок чекав.
— Аліса завжди переоцінювала свої сили. В польовому таборі вона часто була лідером, але обирали її зовсім не за видатні здібності. Ну, тобто, вона була обізнана. Але не настільки обізнана, як вважала.
— Змагання популярних? — зронив Фок.
— Саме так. Її обирали лідером команди, бо вона була популярна. Всі хотіли дружити з нею, хотіли потрапити до неї в групу. Не дивно, що вона купилася на цей ажіотаж. Якщо всі навколо повсякчас запевняють тебе, яка ти класна, неважко і повірити.
Лорен через плече озирнулася на дерева.
— Але в одному, думаю, вона зробила нам велику послугу. Якби ми залишилися в колибі чекати на допомогу, мабуть, і донині б там сиділи. Схоже, її досі не вдається відшукати.
— Не вдається.
Лорен поглянула на нього.
— Але, наскільки бачу, шукають дуже старанно, — сказала вона. — Більшість поліціянтів тільки про колибу й говорить.
— Мабуть, через те, що саме там востаннє бачили Алісу, — мовив Фок. Він пригадав Кінгові слова: ми не казали жінкам про Сема Ковача. Фок не мав певності, що за таких обставин це — мудре рішення.
— Мабуть, — Лорен і далі пильно дивилася на нього. — Але таке відчуття, що тут не все так просто. Те місце давно стоїть порожнє, проте ж не завжди так було. Я вже казала іншим офіцерам. Хтось знав про нього, бо хтось там бував.
— Звідки ви знаєте?
— Там поховали собаку.
Запала мовчанка. Під ногами літало опале листя.
— Собаку.
— Щонайменше одного, — Лорен почала чистити нігті. Руки в неї нагадували пташині лапи, на зап’ястках проступали з-під шкіри кісточки. — Поліція все допитувалася, чи ми не бачили там ще когось.
— А ви бачили?
— Ні. Востаннє ми бачили людей першого вечора, коли до нас у табір завітала чоловіча група. Але... — Лорен метнула погляд на буш і назад. — Це було дуже дивно. Іноді в мене виникало таке відчуття, наче за нами стежать. Але ніхто, я так розумію, не стежив. Такого просто бути не могло. Просто в буші стаєш параноїком — розум починає свої фокуси.
— Ви точно більше не бачилися з чоловіками?
— Ні. Якби ж то! Але ми геть заблукали. Знайти нас можна було тільки в один спосіб: якщо слідкувати за нами, — вона похитала головою, відкидаючи саму ідею. — Не розумію, що могло статися з Алісою. Я впевнена, що вона пішла б тою стежкою на північ. Ми рушили тим самим шляхом усього за кілька годин після неї. А Аліса завжди була сильна. І морально, і фізично. Якщо вдалося вибратися нам, то їй мало б і поготів це вдатися. Але вона ніби щезла, — закліпала Лорен. — А тепер я приходжу й сиджу біля водоспаду, сподіваючись, що вона таки вийде — сердячись, звинувачуючи всіх навколо й погрожуючи подати в суд.
Фок кивнув на темний поріз у неї на чолі.
— Жахлива рана. Звідки вона у вас?
Пальці Лорен метнулися до порізу, й вона гірко розсміялася.
— Ми примудрилися втопити в ріці балончик з пальним для пічки й розпірки для наметів. Я намагалася їх дістати — й отримала по голові.
— Отже, це сталося не під час сварки в колибі?
Якусь мить Лорен витріщалася на нього, перш ніж відповісти.
— Ні.
— Я чому питаю: Джил сказала, що вона свій синець отримала саме там. Рознімаючи бійку.
— Справді?
Фок мав віддати Лорен належне: її обличчя лишалося незворушним.
— А що — було не так? — поцікавився він.
Здавалося, Лорен зважує свою відповідь.
— Джил і справді отримала синець під час бійки. А от чи рознімала вона її, це ще під великим питанням.
— Отож Джил брала участь у сварці?
— Та Джил її почала. Коли Аліса хотіла піти. Вони посварилися за телефон. Тривало це недовго, але бійка вибухнула саме через це. А що? Що вам сказала Джил?
— Це не має значення, — похитав головою Фок. — Може, ми просто її неправильно зрозуміли.
— Ну, хай що вона вам сказала, а вона брала в бійці участь, — опустила погляд Лорен. — Я цим не пишаюся, та ми всі винні, якщо по правді. І Аліса також. Ось чому я не здивувалася, коли вона втекла.
Над головою спалахнула яскрава блискавка, перетворивши навколишні евкаліпти на чіткі сильветки. Слідом пролунав гуркіт грому, й небеса розверзлися. Виходу не було — довелося забиратися геть. Натягнувши на голови каптури, Фок і Лорен побігли до адмінкорпусу, а дощ барабанив об куртки.
— Зайдете? — запитав Фок, коли добігли до сходів. Через шум дощу доводилося кричати.
— Ні, побіжу до себе в номер, — гукнула Лорен, ступаючи на доріжку. — Як ще щось знадобиться, ви знаєте, де мене шукати.
Помахавши рукою, Фок бігом піднявся на ґанок; у дашок тарабанив дощ. У тіні біля входу ворухнулася постать, і Фок аж здригнувся.
— Привіт.
Він упізнав голос Бет. Сховавшись під дашком, вона курила, задивившись на дріботіння дощу. Цікаво, подумав Фок, а вона бачила, як він розмовляв з Лорен? Цікаво, чи це взагалі має значення. В одній руці Бет тримала цигарку, а в другій щось ще, але Фокові не було видно. На її обличчі читався винуватий вираз.
— Не кажіть нічого, я й сама знаю, що не варто, — мовила вона.
Фок рукавом витер обличчя.
— Не варто що?
Бет присоромлено показала пляшку світлого пива.
— Я ж на умовно-достроковому. Але останні дні були занадто вже важкі. Вибачте, — щиро промовила вона.
Фок не мав сили перейматися через світле пиво. В його дитинстві пиво практично прирівнювали до води.
— Тільки не перевищуйте водійську норму алкоголю.
Йому здавалося, що це розумний компроміс, але Бет здивовано кліпнула. Й усміхнулася.
— І курити тут мені теж не можна, — сказала вона. — Але ж, Господи Боже, я надворі.
— Щира правда, — озвався Фок, задивившись на зливу.
— З кожним дощем знайти сліди людини стає дедалі важче. Принаймні так мені сказали, — мовила Бет і ковтнула пива. — А дощить багато.
— Так.
Фок поглянув на неї. Навіть у слабенькому світлі вона здавалася виснаженою.
— Чому ви не згадали про бійку в колибі?
Бет зиркнула на свою пляшку пива.
— З тої самої причини, з якої мені нічого не можна. Умовно-дострокове. Та й сварка була не дуже серйозна. Всі були перелякані. Поводилися неадекватно.
— Але ви посварилися з Алісою?
— Це вам таке сказали? — мовила Бет. У темряві важко було зрозуміти вираз її очей. — Ми всі посварилися з Алісою. А якщо хтось каже по-іншому, то він бреше.