Взявши в зуби цигарку, Бет відійшла від навісу. З запальнички вихопилося крихітне полум’я, засліплюючи очі, але Бет було байдуже. Вдихнувши, вона відчула, як рот заповнює знайомий смак, і вперше за багато годин змогла нормально видихнути.
Бет стояла й курила, прогріваючи легені й задивившись на буш, а очі й вуха повільно налаштовувалися на ніч. За сірими стовбурами найближчих евкаліптів стояла цілковита темрява. Не проглядалося нічого, але Бет відчула поколювання, збагнувши, що звідти якраз видно все. Принаймні добре видно запалену цигарку, та й увімкнені ліхтарики в таборі також. З бушу її видно ясно, як удень. Десь далеко в темряві щось хруснуло, й вона аж підстрибнула. «Не дурій». Це тварина. Якась нічна тваринка. Безпечна. Мабуть, опосум.
Та все одно Бет зробила останню затяжку й повернулася в табір. Коли вона підійшла, до неї обернулися три голови. Джил, Аліса й Лорен. Брі не було видно. Трійця тулилася тісненько, тримаючи щось посередині між собою. Якусь хвилю Бет гадала, що це компас, але наблизившись, збагнула, що ні. Це була булочка з сиром, загорнута в поліетилен. Джил у руці тримала яблуко.
— Де ви це знайшли? Це з обіду? — поцікавилася Бет. У неї гучно забуркотіло в животі.
— Це випало з наплічника, — відповіла Джил.
— З чийого? — поглянула Бет на загальну купу. Наплічники лежали безладно, частина вмісту вивалилася на землю після того, як жінки в сутінках збирали докупи всі свої припаси. Бет побачила обличчя колег — і похолола: до неї повільно дійшло все. — Ну, не з мого точно.
Ніхто не відповів.
— Не з мого. Я свій обід з’їла. Ви самі бачили.
— Не бачили, — мовила Аліса. — Ти відійшла подалі й курила.
Бет у темряві витріщилася на неї.
— Хочете перевалити з хворої голови на здорову? Вам це не допоможе.
— Припиніть обидві, — гаркнула Джил. — Бет, якщо ти не з’їла обід, він фактично твій. Але якщо ми домовилися, що складемо докупи всі припаси...
— Це не моє. Чи ви англійської не розумієте?
— Ну, гаразд.
Було очевидно, що Джил їй не вірить.
— Я б сказала, якби це було моє, — в очах у Бет уже пекло. Вона чекала. Ніхто не відповідав. — Це не моє.
— Їжа моя.
Всі обернулися. Позаду стояла Брі.
— Вибачте. Я ходила в туалет. Це моє. Я не з’їла обід.
Джил нахмурилася.
— Чому ти не сказала, коли ми витягали припаси?
— Забула. Перепрошую.
Коли Бет була молодша, то щиро вірила в телепатію. Вона зазирала в очі Брі та з ритуальною точністю клала пальці на близнюччині скроні. «Про що ти думаєш?» Брі перша переросла цю гру. Вона рідко вгадувала думки, і це, на думку Бет, пояснювало її втрату цікавості до гри. Коли Брі почала відкидати сестрині руки й відмовлялася дивитися в очі, Бет узяла за звичку спостерігати за нею з іншого кутка кімнати, намагаючись уловити її інтонації та найменші жести. Шукаючи натяки. «Про що ти думаєш, Брі?» Пізніше Бет збагнула, що це була не справжня телепатія, а радше здатність розпізнавати нюанси й рухи. І зараз ота німа мова, якою Бет колись вільно володіла, шепотіла їй на вухо: «Брі бреше». Хай чому вона вирішила не ділитися обідом, а точно не через забудькуватість.
— Не треба її покривати, Брі, — розчаровано промовила Аліса.
— Я не покриваю.
Бет чула, як тремтить близнюччин голос.
— Ніхто тебе не звинувачує. Не треба брехати заради неї.
— Я знаю, і я не брешу.
— Справді? Бо це не схоже на тебе.
— Знаю. Вибачте.
Навіть після такого зізнання Брі залишилася непогрішима. Бет мало не розреготалася. Але не розреготалася, бо в нічній тиші чула, що сестра от-от розплачеться. Вона зітхнула.
— Слухайте. О’кей, — Бет спробувала додати в голос каяття. — Їжа була моя.
— Я так і знала.
— Так, Алісо. Ви завжди праві, молодець. Вибач, Брі...
— Це неправда... — спробувала втрутитися Брі.
— Дякую, що хотіла допомогти. Але насправді все гаразд. Прошу у всіх вибачення.
Дивна річ, подумалося Бет. Загальне полегшення було відчутне. Брі гарна, а Бет погана. Природний порядок речей відновився, всі розслабилися. Більше нема на що дивитися.
— Гаразд, — нарешті промовила Джил. — Розділимо все, що маємо, і покладемо нарешті цьому край.
— Добре, — сказала Бет і швидко розвернулася, поки її не втягнули в суперечку про санкції і зменшення порції в покарання. — Робіть як знаєте. Я йду спати.
Знімаючи черевики й повністю вдягнена залазячи у спальник, вона відчувала, що всі на неї дивляться. Вона закопалася, натягнувши каптур на голову. Так було ненабагато тепліше, ніж без спальника, а крізь тонкий матеріал штрикала й муляла земля.
Заплющуючи очі, Бет чула напружену приглушену розмову. Лежати було незручно, але від виснаження потягнуло в сон. Вона вже майже відключилася, коли відчула на своєму спальнику легкий дотик руки.
— Дякую, — шепнув голос.
Бет не відповіла, й за мить рука зникла. Бет не розплющувала очей, не звертаючи уваги на неголосну суперечку — спочатку через їжу, потім через вогнище.
А розплющила очі ривком. Вона гадки не мала, скільки проспала, але за цей час устиг випасти дощ. Земля навколо спальника намокла, а руки й ноги заціпеніли від холоду.
Тремтячи, Бет лежала й дослухалася. Її щось збудило? Вона кліпнула, але в темряві почувалася сліпою. І не чула нічого, крім шелесту рукотворного матеріалу, який ворушився навколо вух, коли вона вдихала й видихала. В каптурі спальника щось було, і Бет спершу сахнулася, а потім помацала це пальцем. То був шматочок бутерброда і скибка яблука, загорнуті у вологий поліетилен. Важко було сказати, чи це п’ята частинка, належна Бет, чи чвертка її сестри. Спершу вона вирішила не їсти, але голод заглушив принциповість. Тут, у буші, інші правила.
Бет не мала певності, чи інші це відчули, але вона ще раніше зауважила ледь помітні зміни в атмосфері. На волю виривався основний інстинкт, стихійний і майже примітивний, коли шматочок черствого хліба з сиром стає трофеєм, за який варто битися.
Біля спальника почувся якийсь рух, і Бет закам’яніла. Важко було сказати, хто це — інша жінка чи щось із дикої природи. Бет не ворушилася, і заки воно зникло, слово, яке вертілося на язиці, нарешті оформилося, стало таким реальним, що осад від нього відчувався на смак. Хижий.
Розділ 13
У номері Кармен стояла чорнильна темрява. Фок віддав їй свій ліхтарик, а за мить почув, як вона стиха вилаялася, за щось перечепившись дорогою до вікна, щоб розсунути фіранки. Аварійного світла знадвору вистачило, щоб у кімнаті проступили обриси меблів.
— Сідай, — припросила Кармен.
Як і в його номері, стільців тут не було. Фок присів на краєчок ліжка. Номер Кармен був такий самий, як у нього, маленький і з мінімумом меблів, але в повітрі пахло трохи по-іншому. Це було щось невловно-приємне, яке нагадало про літні місяці. Цікаво, Кармен завжди так пахне, просто він раніше цього не помічав?
— Надворі я наткнувся на Лорен, — сказав Фок.
— Справді? — Кармен простягнула йому рушника й сіла навпроти, підібгавши ноги. Спустивши волосся на плече, вона витерла його насухо, поки Фок розповідав їй про свою розмову з Лорен. Про колибу, про сварку, про Алісу. Надворі дощ заливав вікно.
— Сподіваюся, Лорен недооцінює Алісу, — мовила Кармен, коли Фок закінчив. — Один з лісників сказав мені, що і йому було б важко протриматися в буші за такої негоди. І це якщо Аліса пішла з власної волі.
Фок знову пригадав повідомлення на автовідповідачі. «...завдати їй болю».
— А тобі тепер здається, що не з власної?
— Не знаю... — Кармен дістала альбом, поклала між ними на ліжку й почала гортати. На сторінках були наклеєні вирізки з газет з пожмаканими кутиками, під якими засохнув клей. — Чекаючи на тебе, я гортала це. Історія місцевості, зібрана для туристів.
Знайшовши потрібну сторінку, Кармен розвернула альбом до Фока.
— Ось. Роки, коли діяв Ковач, згадуються лише побіжно, але, ясна річ, зовсім оминути їх було неможливо.