— Не хвилюйся, — сказала Кармен. — Ми щось вигадаємо. Знаю, Бейлі вважають, що вже добре насобачилися за стільки років, але вони не такі розумні, як ми.
— Ні?
— Ні, — всміхнулася вона. Навіть сидячи, вона була на зріст врівень з Фоком. Їй не доводилося задирати голову, щоб дивитися йому в очі. — Ми щонайменше знаємо, як відмивати гроші й не попастися.
Фок не стримав усмішки.
— А як би це робила ти?
— Інвестиції в нерухомість. Усе просто. А ти?
Фок, який колись написав детальне дослідження з цього питання, точно знав, як би це робив він, ще й з двома запасними планами. Одним з них були інвестиції в нерухомість.
— Не знаю. Мабуть, через казино.
— Не бреши. Ти б вигадав щось складніше.
— Класика на всі часи, — широко посміхнувся він.
Кармен розсміялася.
— То ти, мабуть, не такий уже й розумний. Там треба вміти ноги задирати на стіл, а на тебе тільки глянути достатньо, щоб розкусити. Хто-хто, а я знаю. Мій наречений там годинами просиджує. У вас із ним нічого спільного.
Як по правді, це була одна з причин, чому Фок не включав казино навіть у першу трійцю варіантів. Там треба напружуватися. Але він лише посміхнувся.
— Я б грав у довгу. Розробив манеру поведінки. Я вмію бути терплячим.
Кармен коротко розсміялася.
— Ще б пак!
Вона посовалася на ліжку, витягуючи ноги в блідому світлі. В тиші вони з Фоком дивилися одне на одного.
Десь у глибинах турбази почулося гуркотіння, й без попередження ввімкнулося світло. Фок і Кармен закліпали. З темрявою розвіялася й сповідальна атмосфера. Вони обоє водночас ворухнулися, й Фок, підводячись, черкнув ногою об коліно Кармен. Встав. Повагався.
— Гадаю, час мені йти, поки світло знову не вимкнулося.
Коротесенька пауза.
— Мабуть.
Зіп’явшись на ноги, Кармен провела його до порогу. Фок відчинив двері, й у лице вдарив холодний порив вітру. Долаючи коротку відстань до своїх дверей, він відчував на собі її погляд.
Він обернувся.
— Добраніч.
Секундне вагання.
— Добраніч.
А потім вона переступила поріг і зникла всередині.
Повернувшись до себе в номер, Фок не одразу ввімкнув світло. Натомість він підійшов до вікна, чекаючи, поки заспокояться і вляжуться думки, що вирували в голові.
Дощ нарешті вщух, і в кількох прогалинах поміж хмар виднілася жменька зірок. У Фоковому житті був багаторічний період, коли він і не дивився на нічне небо. Світло у місті було занадто яскраве. А тепер він намагався зводити погляд догори, коли тільки мав змогу. Цікаво, подумалося йому, а що зараз побачить Аліса, якщо зведе погляд догори, чи взагалі нічого?
Зійшов яскравий білий місяць, у сяйві якого висіли сріблясті пасма хмар. Фок знав: десь за ними ховається Південний Хрест. У дитинстві, в сільській місцевості, Фок часто його бачив. Один з найдавніших його спогадів — як тато виносить його надвір і вказує на небо. Небо яскраве від зірок, а тато, міцно обіймаючи Фока, показує йому сузір’я, які цілу вічність уже живуть десь там, удалині. Фок завжди йому вірив, навіть якщо не завжди їх і бачив.
День 3. Ранок суботи
Крижаний вітер усе віяв з півдня й ніяк не вщухав. Жінки мовчки пленталися вперед, опустивши голови проти вітру. Вони натрапили на втоптану стежку, тобто щось дуже схоже на стежку, якою, певно, користувалися тварини. Зі спільної мовчазної згоди ніхто нічого не говорив, коли вона час до часу просто зникала з-під ніг. Жінки лише вище задирали черевики, долаючи зарості та вдивляючись у землю, поки стежка не з’являлася знову.
Брі прокинулася кілька годин тому зла й задубіла, не впевнена, скільки проспала. Неподалік чулося хропіння Джил. Ця жінка спить як убита. А може, просто виснажена. Не збудилася навіть, коли вночі частину саморобного даху звіяло вітром.
Коли Брі лежала на землі, задивившись у бліде ранкове небо, здавалося, що всі кості в тілі болять, а від спраги пересохло в роті. Вона побачила, що пляшки, які Лорен поставила, щоб набрати дощівки, попереверталися. Пощастить, якщо всім дістанеться бодай по ковтку води. Ну, хоч їжа, яку Брі залишила біля сестриної голови, зникла. Брі відчула водночас полегшення й розчарування.
Брі досі не могла зрозуміти, чому не розповіла нікому про нез’їдений обід. Вона вже розтулила була рота, але якась первісна ділянка мозку скомандувала мовчати. Їй трохи страшно було навіть думати, чому так. Коли в п’ятницю ввечері, після закінчення робочого тижня, колеги передають по колу випивку, можна й пожартувати, що вам вдалося «вижити». В усіх інших контекстах це слово здається чужим і лячним.
Брі спробувала вранці поговорити з сестрою, коли вони згортали мокрі спальники.
— Дякую.
Прийшла черга Бет відмахнутися.
— Забудь. Я тільки не розумію, чому ти їх так боїшся.
— Кого?
— Їх усіх. Алісу. Джил. Данієля, коли вже на те пішло.
— Я не боюся. Просто мені небайдужа їхня думка. Це моє начальство, Бет. І твоє теж, до речі.
— То й що? Ти не гірша за них, — тут Бет покинула пакуватися й подивилася на сестру. — І я б на твоєму місці не чіплялася так за Алісину спідницю.
— Про що це ти?
— Немає значення. Але будь з нею обережніша. І взагалі тобі краще знайти когось іншого, щоб лизати зад.
— Господи Боже, це називається — серйозно ставитися до своєї кар’єри. Тобі б теж не завадило.
— А тобі б не завадило розставляти пріоритети. Це ж просто бісова робота.
Брі нічого не відповіла, бо знала, що сестра все одно не зрозуміє.
Двадцять хвилин витратили, щоб згорнути свій примітивний табір, а потім ще годину — щоб вирішити, як діяти далі. Лишатися чи йти. Лишатися. Йти.
Аліса хотіла рухатися далі. Шукати привал, шукати вихід, щось робити. Ні, заперечила Лорен, слід залишатися на вершині пагорба. Тут безпечніше. Але і вітер тут був дужчий — так бив у обличчя, кусаючи щоки, аж вони палали. Коли знову почало мрячити, навіть Джил припинила терпляче кивати, слухаючи Лорен. Жінки скулилися під наметами, намагаючись набрати в пляшку дощівки, а Аліса ходила довкола, розмахуючи в повітрі телефоном, поки ще було можна. Коли заряду в батареї лишилося тридцять відсотків, Джил наказала вимкнути телефон.
Не слід нікуди рипатися, знову завела своєї Лорен, та Аліса розгорнула карту. Всі зібралися довкруж, тицяючи в орієнтири на папері, а вітер намагався видерти в них карту. Гребінь, річка, схил. Цілковитого збігу не було ніде. Так і не змогли домовитися, на якій вони зараз горі.
На півночі по краю карти йшла дорога. Якщо зможуть пробитися до неї, то зможуть і вийти, сказала Аліса. Лорен мало не розреготалася. Це занадто небезпечно. Так само, як і переохолодження, відповіла Аліса, дивлячись на неї, поки та не відвела очей. Зрештою в суперечці переміг холод. Джил оголосила, що більше не може сидіти на місці.
— Ходімо шукати дорогу, — вручила вона карту Алісі, а компас, повагавшись, віддала Лорен. — Знаю, ви двоє не можете домовитися, але ми тут застрягли разом.
Розділили на всіх ковток води, який набрався в пляшку, і Брі від її порції тільки дужче захотілося пити. А тоді рушили в дорогу, незважаючи на порожні шлунки й крепатуру в ногах.
Брі, переставляючи ноги, не відривала очей від землі. Йшли вже майже три години, коли щось негучно гепнулося їй під ноги. Вона зупинилася. На землі лежало маленьке розбите яйце, з якого витікав білок, прозорий і драглистий. Брі звела очі. Угорі гойдалося на вітру гілля, а з-поміж нього визирала маленька брунатна пташечка. Вона крутнула голівкою. Важко було сказати, чи розуміє вона, що сталося. Пташечка жалкуватиме за втраченим яйцем — чи вже про нього забула?
Брі почула, як позаду наближається сестра — її виказували легені курця.