«Тобі б не завадило розставляти пріоритети. Це ж просто бісова робота».
Але це не просто робота. У двадцять один рік, за чотири дні до отримання диплома з відзнакою, Брі дізналася, що вагітна. Хлопець, з яким вона зустрічалася вісімнадцять місяців і який, вона знала, таємно переглядав обручки на сайті «Тіффані», десять хвилин нічого не казав, тільки міряв кроками кухню в їхній студентській квартирі. Це одна з деталей, яку вона запам’ятала дуже чітко. Хотілося, щоб він сів. Нарешті він таки сів і накрив її руку своєю.
«Ти так важко працювала, — сказав він. — Як же тепер твоє стажування?» Його власне стажування в Нью-Йорку мало початися за чотири тижні, а після нього — аспірантура на юридичному факультеті. «Скільки там випускників „БейліТенантс“ бере на рік?»
Одного. «БейліТенантс» бере тільки одного випускника на рік на програму розвитку. Він і сам це знав. І цього року таким випускником мала стати Брі Маккензі.
«Ти так раділа». Це була правда. Вона була в захваті від такої перспективи. Та й досі в захваті. Тут він додав ще й другу руку — тримав тепер її долоню обіруч.
«Це неймовірна новина. Правда. І я тебе дуже кохаю. Просто... — в його очах відбився справжній жах. — Це невчасно».
Нарешті вона кивнула, а вранці він допоміг їй записатися до лікаря.
«Колись наші діти пишатимуться, — мовив він. Він точно сказав „наші“. Вона це чітко пам’ятає. — Це мудрий вчинок — спочатку зробити кар’єру. Ти заслуговуєш на те, щоб якнайповніше скористатися своїм шансом».
Саме так, згодом багато разів повторювала собі Брі. Вона вчинила так заради кар’єри — щоб не змарнувати великі можливості, які перед нею відкривалися. І зовсім не заради нього. І це добре, бо він, поїхавши в Нью-Йорк, більше їй жодного разу не подзвонив.
Брі дивилася на розбите яйце. Мама-пташка вгорі зникла. Брі черевиком загребла розбиту шкаралупку листям. Не знала, що ще тут можна вдіяти.
— Стійте, — долинув голос Джил. Вона пасла задніх. — Перепочиньмо хвильку.
— Тут? — озирнулася Аліса. Дерева й досі росли густо, але стежка поширшала й більше не зникала з-під ніг.
Джил, не відповідаючи, скинула наплічник. Обличчя в неї розчервонілося, а волосся стирчало жмутками. Вона полізла в кишеню щось дістати, але завмерла, зачепившись поглядом за пеньок поламаного дерева біля стежки.
Без слова вона підійшла ближче. В заглибленні пенька зібралася калюжка дощівки. Джил, яка одного разу на очах у Брі відмовилася пити трав’яний чай, бо листя перестояло, зненацька занурила долоні в калюжку, піднесла пригорщу до вуст і зробила великий ковток. Затрималася на мить, щоб витягти з рота якийсь чорний шматочок і щиглем відкинути від себе, а потім знову занурила руки в калюжку.
Брі ковтнула, бо в неї самої одразу набряк і пересох язик, і підійшла до пенька. Занурила долоні у воду, й перша пригорща розплескалася, бо рука зіткнулася з рукою Джил. Брі знову набрала води й цього разу квапливо піднесла долоні до вуст. Вона мала затхлий і неприємний присмак, але Брі, не зупиняючись, знову зачерпнула воду, цього разу воюючи вже з чотирма парами рук. Хтось відштовхнув її долоні з дороги, а вона відповіла тим самим, проігнорувавши біль у пальцях, які вивернулися назад. Знову занурила руки, а у вухах гучно лунали кректання й ковтання. Брі не підводила голови, рішучо налаштована залити в рота якнайбільше води. Але вона й моргнути не встигла, як вода закінчилася, а нігті дряпали замшіле дно.
Брі швидко відійшла. На зубах рипів пісок, а вона почувалася виведеною з душевної рівноваги, неначе переступила межу, про існування якої і не здогадувалася. Подумалося, що не одна вона так почувається: такий самий подив і сором читалися й на обличчях довкола неї. Від води у порожньому шлунку завирувало, й довелося прикусити губу, щоб не виблювати.
Одна по одній жінки задкували від пенька, стараючись не зустрічатися поглядами. Брі присіла на свій наплічник, спостерігаючи, як Джил скинула черевик і стягнула шкарпетку. П’ятку натерло до крові. Неподалік Лорен утисячне звірялася з компасом. Брі сподівалася, з нього є якась користь.
Спалахнув вогник запальнички, й долинув легенький запах цигарок.
— Ти серйозно? Обов’язково це робити просто зараз? — зронила Аліса.
— Так. Саме тому це зветься залежністю.
Бет не підводила очей, але Брі відчула, що серед жінок прокотилася хвиля ніяковості.
— Це огидно, ось що. Загаси.
Брі майже не відчувала запаху.
— Загаси, — повторила Аліса.
Цього разу Бет обернула до неї голову й видихнула в повітря довгу цівку диму. Та зависла, повивши всіх серпанком. Миттєвим рухом Аліса вихопила в Бет пачку цигарок. Замахнулася й викинула в буш.
— Гей! — підскочила Бет на ноги.
Аліса теж уже була на ногах.
— Перепочинок закінчився. Ходімо.
Не звертаючи на неї уваги, Бет, не озираючись, розвернулася й через високу траву побрела в буш, де зникла поміж дерев.
— До біса, ми на тебе не чекатимемо, — гаркнула Аліса. Відповіді не було, тільки краплі стукотіли по листю. Знову задощило. — Та Бога ради! Джил, ходімо. Вона наздожене.
Брі відчула, як її накриває хвиля гніву, і стрималася тільки тому, що Джил похитала головою.
— Ми нікого не залишимо, Алісо, — сказала Джил з притиском, якого Брі в її голосі ще ніколи не чула. — Тому йди і шукай її. І не забудь вибачитися.
— Ти жартуєш.
— Абсолютно не жартую.
— Але... — почала була Аліса, аж тут з-за непроникної стіни бушу почувся вигук.
— Агов! — долинув приглушений голос Бет. Здавалося, вона далеко-далеко. — Тут щось є.
Розділ 14
Ранкове небо було ще брудно-сіре, коли Фок постукав у двері до Кармен. Вона вже спакувалася й чекала. Вони понесли наплічники на стоянку, ступаючи обережно, бо після нічного дощу на стежці стало слизько.
— Що сказали на роботі? — Фок потягнувся до лобового скла та згріб з-під двірників жменю опалого листя.
— Як завжди.
Кармен і не потрібно було нічого розшифровувати. Фок знав, що вчора практично повторилася його позавчорашня розмова. «Дістаньте контракти. Дістаньте контракти». Кармен кинула наплічник у багажник.
— Ти сказав Кінгові, що ми їдемо?
Фок кивнув. Учора ввечері, пішовши від Кармен, він залишив для сержанта повідомлення. Той за годину передзвонив до Фока в номер, на стаціонарний телефон. Обмінялися новинами — на жаль, зовсім куцими з обох боків. Схоже, відсутність результатів давалася взнаки.
«Ви втратили надію?» — запитав Фок.
«Ще не зовсім, — відповів Кінг. — Але відчуття, що ми шукаємо голку в копиці сіна, посилюється».
«А скільки зазвичай тривають пошуки?»
«Шукаемо, поки це не втрачає сенс, — сказав Кінг. Він не уточнював, про що мова. — Але якщо найближчим часом не знайдемо нічого, доведеться зменшувати залучені ресурси. Тільки нікому про це не кажіть».
А зараз, у ранковому світлі, Фок бачив, з якими напруженими обличчями чергова група шукачів сідає в мінівен. Фок кинув свій наплічник поряд з речами Кармен, і вони рушили в адмінкорпус.
За конторкою сидів інший лісник, спираючись на стільницю й наставляючи жінку, яка схилилася над старезним гостьовим комп’ютером.
— Спробуйте ще раз залогінитися, — казав лісник.
— Я пробувала. Двічі! Не пускає.
Фок упізнав Лорен. Здавалося, вона от-от розплачеться. Почувши, як вони з Кармен поклали на конторку ключі від номерів, вона підвела голову.
— Виїжджаєте? Повертаєтеся в Мельбурн? — підскочила вона з крісла. — Візьмете мене з собою? Будь ласка, мені потрібно додому. Я цілий ранок шукаю, хто б мене підвіз.
У різкому ранішньому світлі видно було, які в неї червоні очі, з окресленими зморшками. Важко було сказати, винен брак сну чи вона плакала. Мабуть, і те, і те.
— Сержант Кінг дозволив вам їхати геть?
— Так, сказав, що вже можна, — вона була вже біля дверей. — Не виїжджайте без мене. Будь ласка. Я тільки заберу речі. П’ять хвилин.
Не встигли вони відповісти, як вона вже зникла. На конторці Фок зауважив свіжий стос друкованих листівок. Над усміхненим портретом Аліси Рассел великими літерами значилося «ЗНИКЛА», а далі йшли ключові деталі й опис. Внизу розмістили групове фото, яке Іян Чейз зняв перед виходом на маршрут до водоспаду Мірор-Фолз.