Фок подивився на знімок. У центрі стояла Джил Бейлі, ліворуч від неї — Аліса й Лорен. Праворуч була Брі, а Бет стояла за півкроку від гурту. На листівці краще видно було деталі, ніж на Чейзовому телефоні. На всіх обличчях грали усмішки, але, добре придивившись, Фок вирішив, що вони якісь силувані. Зітхнувши, він згорнув листівку й заховав у кишеню куртки.
Кармен скористалася рацією лісника, і заки вона отримала від сержанта Кінга підтвердження словам Лорен, жінка вже й повернулася. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках наплічник. Він був брудний, і Фок здригнувся, збагнувши, що це той самий, з яким вона ходила в похід.
— Дуже вам дякую, — промовила вона, перетнувши разом з ними стоянку й залізши на заднє сидіння. Застебнувши ремінь, вона сіла рівно, склавши руки на колінах. Їй відчайдушно хотілося чимшвидше їхати, збагнув Фок.
— Удома все гаразд? — запитав він, заводячи двигун.
— Не знаю, — сказала Лорен, і її обличчя скривилося. — У когось із вас є діти?
Фок і Кармен обоє похитали головами.
— Отже, ні. Що ж, з ними не встигнеш відвернутися — і щось у біса трапляється, — сказала вона, неначе це все пояснювало. Фок чекав, але вона більше нічого не додала.
Проминули табличку, яка позначала офіційне закінчення заповідника, а коли в’їхали в крихітне містечко, Фок побачив попереду знайомі вогні заправки. Перевіривши рівень пального, він завернув туди. На касі стояв той самий чолов’яга.
— Її досі не знайшли, — сказав він без питальної інтонації, побачивши Фока.
— Ще ні, — Фок уперше уважно подивився на чоловіка. Чуприну затуляла лижна шапочка, але і брови, і щетина були темні.
— А речей її ніяких не знайшли? Намет? Наплічник? — запитав чоловік, і Фок похитав головою. — Це, напевно, добре, — провадив господар. — Коли знаходиш намет чи речі, далі обов’язково буде труп. Завжди. В буші неможливо вижити без екіпіровки. Думаю, тепер шанси дуже високі, що її взагалі не знайдуть. Якщо досі не було жодних слідів.
— Ну, будемо сподіватися, що ви помиляєтеся, — мовив Фок.
— Я не помиляюся, — чоловік визирнув у вікно. Кармен і Лорен вилізли з машини й стояли, склавши руки на грудях, щоб захиститися від холоду. — Ви ще збираєтеся сюди повертатися?
— Не знаю. Якщо її знайдуть, тоді можливо.
— Тоді сподіваюся скоро з вами побачитися, приятелю.
Слова прозвучали, як на похороні.
Фок повернувся до машини й сів за кермо. Лише від’їхавши від заповідника й містечка кілометрів на десять, він усвідомив, що жене з великим перевищенням швидкості. Ні Кармен, ні Лорен не заперечували. Коли в дзеркальці заднього огляду гори на обрії зовсім змаліли, на задньому сидінні ворухнулася Лорен.
— Вочевидь, існує думка, що колиба, на яку ми натрапили, використовувалася Мартином Ковачем, — промовила вона. — Ви про це знали?
Фок зиркнув у дзеркальце. Лорен гризла ніготь на великому пальці, відвернувшись до вікна.
— Хто вам таке сказав?
— Джил. А їй — хтось із шукачів.
— Гадаю, поки що це лише підозри. Це не підтверджено.
Здригнувшись, Лорен витягнула палець з рота. Ніготь кривавився, з його основи розповзався чорний півмісяць. Поглянувши на палець, вона розплакалася.
Кармен розвернулася, щоб дати їй серветку.
— Хочете зупинитися? Подихати свіжим повітрям?
Фок з’їхав на узбіччя. Дорога в обох напрямках була порожня. Лісиста місцевість нарешті поступилася ланам, і Фокові згадалося, як він тільки ще їхав у гори. Це було всього два дні тому, але здавалося, що спливло багато часу. Завтра буде тиждень, відколи Аліса зайшла в буш. «Шукаємо, поки це не втрачає сенс».
Вилізши з машини, Фок дістав з багажника пляшку води для Лорен. Всі троє застигли на узбіччі, поки вона пила.
— Вибачте, — облизала губи Лорен. Вони були бліді й пересохлі. — Мене мучить, що я їду, коли Аліса досі десь там.
— Вам би сказали, якби ви могли чимось зарадити, — сказав Фок.
— Я знаю. І ще я знаю... — вона силувано всміхнулася. — Знаю, що Аліса на моєму місці вчинила б так само. Але від цього легше не стає, — знову ковтнула вона води; руки вже тремтіли не так. — Мені подзвонив чоловік. Доччина школа обдзвонює батьків. У мережу злили фото однієї з учениць. Відверті, я так розумію, хай що воно означає.
— Не вашої доньки? — запитала Кармен.
— Ні. Не Ребекки. Вона б так не вчинила. Але... вибачте, дякую... — Лорен узяла чисту серветку, запропоновану Кармен, і витерла очі. — Але в неї торік були схожі проблеми. Не відверті світлини, Богу дякувати, але переслідування. Інші дівчата знімали її, коли вона перевдягалася після фізкультури, обідала, інші різні дурниці. А потім обмінювалися ними по телефону й зливали в соцмережі. Заохочували учнів чоловічої школи коментувати. Ребекка... — Лорен помовчала. — У неї були важкі часи.
— Мені прикро це чути, — мовила Кармен.
— Ну, нам теж було прикро. Повірити важко — я ж стільки заплатила, щоб вона потрапила в ту школу! Нам написали, що декого з дівчат покарали, а потім прочитали лекцію про повагу... — Лорен востаннє витерла очі. — Вибачте. Коли я щось таке чую, зразу зринають ці спогади.
— У такому віці дівчата — ще ті стерви, — сказала Кармен. — Добре це пам’ятаю. А в школі непросто було і без інтернету.
— Тепер вони живуть у цілком новому світі, — мовила Лорен. — Гадки не маю, що мені робити. Видалити її сторінки в соцмережах? Відібрати телефон? Вона в такі хвилини так на мене дивиться, наче я їй руку рубаю.
Допивши воду, вона востаннє витерла очі. Вичавила слабеньку усмішку.
— Вибачте. Просто мені, думаю, дуже потрібно додому.
Вони сіли назад у машину, й поки Фок заводив двигун, Лорен прихилила голову до шибки. Незабаром з її дихання стало ясно, що вона задрімала. Скулена, вона була мов порожня лушпайка. Неначе буш висмоктав з неї всю енергію.
Вони з Кармен по черзі вели машину й відпочивали. Що далі від’їжджали, залишаючи позаду буш з його негодою, то слабше дощик зрошував лобове скло. Радіо тихенько потріскувало: одна по одній почали повертатися в ефір радіостанції.
— Алілуя, — вигукнула Кармен, коли дзенькнув телефон. — Знову є сигнал.
Схилившись на пасажирському сидінні, вона прокручувала повідомлення.
— Джеймі чекає не дочекається тебе вдома? — запитав Фок — і сам здивувався, чому він це бовкнув.
— Ага. Ну, найближчим часом. Він поїхав на кілька днів на навчання.
Вона несамохіть посмикала заручну каблучку, і Фок зловив себе на тому, що думає про вчорашній вечір. Про те, як вона, встаючи з ліжка, розплела довгі ноги. Прочистивши горло, він зиркнув у дзеркальце. Лорен ще спала, й між брів у неї досі виднілася стривожена зморшка.
— Схоже, все одно вона рада повернутися додому, — сказав Фок.
— Ага, — озирнулася Кармен на заднє сидіння. — Я б точно була рада після такого.
— Тобі колись доводилося брати участь у таких заходах з командної роботи?
— Слава Богу, ні. А тобі?
Фок похитав головою.
— Схоже, це більше поширене в приватному секторі.
— Джеймі брав участь кілька разів.
— У своїй фірмі спортивних напоїв?
— Це, прошу зауважити, бренд повного циклу, який пропагує здоровий спосіб життя, — посміхнулася Кармен. — Але так, вони таке полюбляють.
— А щось таке, як тут, він робив?
— Не думаю. Все більше «зближення через екстремальні види спорту». Хоча одного разу їм довелося класти кахлі в туалеті занедбаного складу.
— Справді? — розреготався Фок. — А вони вміли класти кахлі?
— Не думаю. І були майже впевнені, що наступного дня іншій групі скажуть їх здирати. Тож можеш уявити, як воно було. Але він досі не розмовляє з жодним з тих хлопців.
Фок усміхнувся, не відриваючи очей від дороги.
— Ви вже підготувалися до весілля?
— Майже. Час швидко пролетів. Але ми вже домовилися зі священиком, і Джеймі знає, куди й коли приходити, тож якось воно буде, — сказала вона й поглянула на Фока. — Було б непогано, якби і ти приїхав.