— Що? Ні. Я ж не для того, щоб напроситися.
Це була щира правда. Та й він уже пригадати не міг, коли востаннє був на весіллі.
— Знаю. Але приїзди. Буде добре. Для тебе так точно. У мене є кілька самотніх подруг.
— Це аж у Сиднеї.
— Це година льоту.
— І це за три тижні. Не запізно вносити зміни в план розсаджування гостей і все таке?
— Ти ж бачив мого нареченого. Для його родини мені довелося на запрошеннях дописувати «Ніяких джинсів». І ти очікуєш на церемонію, де буде план розсаджування гостей? — вона притлумила позіхання. — Словом, я тобі розповім, де і як воно буде. А ти поміркуй.
На задньому сидінні почувся рух, і Фок озирнувся. Лорен прокинулася й розширеними очима роззиралася з подивом людини, яка забула, де вона. Здавалося, її збентежили машини, які проїжджають повз. Фок і Кармен помінялися місцями й тепер сиділи, поринувши в думки; фоном грало радіо, а місто наближалося. На початку наступної години ввімкнулися новини. Фок підкрутив звук — і негайно про це пошкодував.
Топ-новина. Поліція розслідує потенційний зв’язок між сумнозвісним Мартином Ковачем і колибою, де востаннє бачили зниклу безвісти мельбурнську туристку Алісу Рассел, повідомив диктор.
Фок не здивувався, що ця подробиця просочилася. Коли залучено стільки шукачів, це лише питання часу. Розвернувшись, він зустрівся очима з Лорен. У неї був переляканий вигляд.
— Хочете вимкну?
Вона похитала головою, і вони продовжити слухати диктора, який переповідав деталі справи, що панувала в ефірі два десятки років тому. Три жертви, всі жінки, четверту жінку так і не знайшли. Потім у машині зазвучав голос сержанта Кінга, який наголошував, що злочини Ковача давно в минулому. Далі прозвучали запевнення, що робиться все можливе, й чергове прохання до всіх, хто був у тому районі, надавати інформацію, й нарешті новини перемкнулися на іншу тему.
Фок глянув на Кармен. Про сина Ковача не згадали. Схоже, бодай це Кінгові вдалося поки що зберегти в таємниці.
Лорен спрямувала їх до одного з зелених передмість — таку нерухомість брокери полюбляють називати «престижною». Кармен зупинилася під будинком, який видавався загалом доглянутим, але мав легку ауру нещодавньої занедбаності. Латочка газону перед входом заросла, й ніхто не потурбувався стерти з паркана графіті.
— Ще раз дякую, — промовила Лорен з явним полегшенням на обличчі, розстібаючи пасок безпеки. — Мені ж одразу повідомлять, якщо з’являться новини, правда? Про Алісу?
— Звісно, — озвався Фок. — Сподіваюся, з вашою донькою все гаразд.
— Я теж.
Обличчя її напружилося. В голосі не було впевненості. Фок і Кармен дивилися, як Лорен, забравши наплічник, зникає в хаті.
Кармен обернулася до Фока.
— І що тепер? Попередимо Данієля Бейлі про свій приїзд — чи краще заскочимо його зненацька?
Фок поміркував.
— Ліпше попередьмо його. Він хоче показати, що допомагає пошукам, і таким чином почуватиметься на нашому боці.
Діставши телефон, Кармен подзвонила в «БейліТенантс». А коли переговорила й натиснула відбій, нахмурилася.
— Його нема на роботі.
— Справді?
— Секретарка наполягала на цьому. Схоже, він узяв на кілька днів відпустку. З особистих причин.
— Коли одна з його працівниць зникла безвісти?
— Здається, Джил говорила, що йому потрібно поїхати додому і владнати сімейну справу.
— Та знаю, просто я їй не повірив, — мовив Фок. — Може, заїдемо до нього додому?
Кармен завела двигун, а потім застигла з замисленим виразом на обличчі.
— Знаєш, звідси недалеко до Алісиної домівки. Можливо, нам пощастить, і знайдеться послужливий сусіда з запасним ключем.
Він озирнувся.
— І свіженькі копії потрібних нам документів, роздруковані й залишені Алісою на кухонному столі?
— Це було б ідеально, так.
«Дістаньте контракти. Дістаньте контракти». Фокова усмішка розтанула.
— Гаразд. Роздивимося, що там і як.
За двадцять хвилин Кармен завернула за ріг на зелену вулицю і зменшила швидкість. Вони ніколи не бували в Аліси Рассел удома, тож Фок з цікавістю роззирався. Район був взірцем заможної безтурботності. Тротуар і паркани — без єдиної плямочки, а поодинокі машини, припарковані на дорозі, аж сяяли. Фок підозрював, що більшість машин безпечно ховається під захисними чохлами у замкнених гаражах. Охайні дерева, що рядком росли на зеленій смузі вдовж дороги, здавалися пластиковими порівняно з первісною пишнотою, яка оточувала Фока й Кармен останні три дні.
Кармен повзла вперед, мружачись на блискучі поштові скриньки.
— Господи, чому ці люди не пишуть чітко номер на будинку?
— Не знаю. Щоб мізераки не лізли?
Попереду він зауважив якийсь рух.
— Агов, поглянь.
Фок указав на великий кремовий будинок у кінці вулиці. Кармен простежила за його поглядом — і здивовано витріщила очі: під’їзною доріжкою відходила постать, опустивши голову. Змах рукою — і чорний «БМВ», припаркований на дорозі, тихо писнув, відмикаючись. Данієль Бейлі.
— Ти жартуєш, — зронила Кармен. Він був у джинсах і незаправленій сорочці й, відчиняючи водійські дверцята, квапливо провів рукою по волоссю. Заліз у машину й, завівши двигун, від’їхав від узбіччя. Заки Фок з Кармен дісталися будинку, «БМВ» звернув за ріг і зник з очей. Кармен проїхала трохи вперед, і вони ще побачили, як машину проковтнула й потягнула за собою автомагістраль.
— Не хочеться мені влаштовувати гонитву, — сказала Кармен, і Фок похитав головою.
— І не треба. Не знаю, що він тут робив, але не схоже було, що він тікає.
Розвернувшись, Кармен зупинилася перед кремовим будинком.
— Хай там як, а ми, здається, знайшли Алісину домівку.
Вона вимкнула двигун, і вони вилізли з машини. Фок зауважив, що міське повітря немов покрилося тоненькою плівкою, яка з кожним вдихом обволікала легені. Фок стояв на тротуарі, який здавався незвично твердим під гірськими черевиками, й роздивлявся двоповерховий будинок. Великий газон був охайно підстрижений, а темно-сині двері блищали. Товстий килимок на порозі повідомляв, що гостей тут ласкаво просять.
У повітрі відчувався аромат прив’ялих зимових троянд, з дороги долинав віддалений шум транспорту. А на другому поверсі, на бездоганно чистому вікні, що виходило на дорогу, виднілася біла п’ятикутна зірка пальців, притиснутих до шибки, проблиск білявого волосся й овал обличчя, яке з розтуленим ротом визирало на вулицю.
День 3. Пообіддя суботи
— Там щось є.
Голос Бет звучав приглушено. За мить почулося шурхотіння, й вона знову з’явилася — продиралася через густі зарості, що височіли обабіч стежки.
— Сюди. Там є прихисток.
Джил подивилася в тому напрямку, куди вказувала Бет, але буш був непроникний. Вона не бачила нічого, крім дерев.
— Який прихисток? — Джил витягнула шию і зробила крок уперед; ліва п’ятка озвалася болем.
— Якась хатина абощо. Ходіть і побачите.
Бет знову зникла. Навколо посилювалося дріботіння дощу. Без попередження Брі пірнула у високу траву і щезла слідом за сестрою.
— Стривайте... — почала була Джил, та було запізно. Вони вже зникли з очей. Вона обернулася до Аліси й Лорен. — Ходімо. Не хочу, щоб ми розділялися.
Джил зійшла зі стежки й пірнула в буш, поки ніхто не почав сперечатися. За одяг чіплялося гілля, і доводилося високо задирати ноги. Попереду вона розрізнила сплески кольору: куртки близнючок то з’являлися, то зникали з очей. Нарешті вони зупинилися. Засапана Джил наздогнала їх.
Маленька приземкувата колиба розташувалася на галявині, і її квадратні обриси контрастували з нерівними хвилями бушу. Два чорні вікна в прогнилих рамах зяяли пусткою, а перехняблені двері не зачинялися. Джил звела погляд. Стіни, може, й повигиналися, але дах ще на місці.
Бет підійшла до колиби та просунула голову у вікно; її намокле під дощем волосся блищало.