— Тут порожньо, — гукнула вона через плече. — Я заходжу.
Вона відчинила перекошені двері, і її поглинула чорнота. Не встигла Джил нічого сказати, як Брі рушила за сестрою всередину.
Джил залишилася сама, у вухах відлунювало власне дихання. Зненацька у вікні з’явилося обличчя Бет.
— Тут сухо, — гукнула вона. — Заходьте, самі побачите.
Джил потупала через високу траву до колиби. Під дверима вона відчула укол тривоги. Виникло гостре бажання розвернутися і втекти, але не було куди тікати. Буш і буш кругом. Зітхнувши, вона зайшла всередину.
Тут стояла напівтемрява, і якусь хвилю очі Джил призвичаювалися. Над головою чулося легеньке дріботіння. Принаймні дах виконує свою функцію. Джил зробила ще крок, відчуваючи, як під ногами риплять і просідають дошки. На порозі з’явилася Лорен, почала обтрушувати куртку від дощу. За нею маячіла Аліса — роздивлялася, нічого не кажучи.
Джил оглянула приміщення. Воно було дивної форми й майже порожнє — тільки хиткий стіл підпирав стіну. Кутки позаплітало густе біле павутиння, а в дірочці на підлозі щось звило собі гніздечко з гілок і листя. На столі стояв єдиний металевий кухлик. Джил для проби підняла його — і помітила ідеальне коло, яке залишилося від нього в пилюці й піску.
Збита з фанери перегородка відділяла таку собі другу кімнатку. Близнючки вже зайшли туди й мовчки щось роздивлялися. Джил рушила за ними — й одразу про це пожалкувала.
В одну стіну впирався матрац. Зелений розсип цвілі вкривав усю тканину, окрім як посередині. Там квітчастий малюнок цілком ховався під великою темною плямою. Важко було сказати, якого вона колись була кольору.
— Щось мені це не подобається, — сказала Аліса з-за спини Джил, аж та здригнулася. Аліса дивилася на матрац. — Ліпше нам рухатися далі.
Близнючки озирнулися з незрозумілим виразом на обличчях. Джил зауважила, що вони тремтять, і збагнула, що й вона також тремтить. А щойно вона це помітила, як не могла вже зупинитися.
— Стривайте, — мовила Бет, обхопивши себе руками. — Слід бодай усе обміркувати. Тут сухо і трішки тепліше. І напевно безпечніше, ніж блукати поночі.
— Невже? — Аліса виразно подивилася на матрац.
— Звісно. Від переохолодження помирають, Алісо, — відтяла Бет. — У нас ні нормальних наметів, ні харчів. Нам потрібен дах над головою. Не треба списувати це місце через те, що на нього натрапила я.
— Я його списую, бо воно жахливе.
Вони обидві обернулися до Джил, яка відчула, як її накриває хвиля виснаження.
— Джил, ну ж бо, — сказала Аліса. — Ми нічогісінько не знаємо про це місце. Хто завгодно міг тут окопатися, ми гадки не маємо, кому про нього відомо...
Джил відчула пилюку в себе на кінчиках пальців.
— Не схоже, щоб ним користувалися, — сказала вона, старанно уникаючи дивитися на матрац.
— Але ніхто не знає, що ми тут, — мовила Аліса. — нам слід повернутися...
— Як?
— Знайти дорогу! Іти на північ, як ми й домовилися. Ми не зможемо тут лишатися вічно.
— Не вічно. А тільки поки...
— Поки що? Нас тут шукати можуть кілька тижнів. Нам слід бодай спробувати повернутися.
У Джил пекли натерті лямками плечі, а весь одяг промок наскрізь. П’ятка боліла. Слухаючи дріботіння дощу по даху, Джил збагнула, що просто не зможе вийти зараз надвір.
— Бет має рацію. Краще лишитися.
— Серйозно? — аж роззявила рота Аліса.
Бет і не намагалася приховати тріумф на обличчі.
— Ви ж чули.
— А тебе ніхто взагалі не питає, — відтяла Аліса й обернулася до Лорен. — Підтримай мене. Ти же знаєш, що ми зможемо знайти дорогу.
Лорен помацала чоло. Брудний пластир знову відклеївся.
— Я теж гадаю, що варто лишитися. Принаймні на ніч.
Аліса без слів обернулася до Брі, яка, повагавшись, кивнула, не підводячи погляду.
Аліса, не вірячи своїм очам, стиха охнула.
— Господи, — похитала вона головою. — Гаразд, я залишуся.
— Добре, — скинула наплічник Джил.
— Але тільки поки дощ не припиниться. А потім Я піду.
— Та Господи Боже! — вигукнула Джил. Попри холод, вона відчула, як гаряча хвиля злості пробігла від зболілих плечей до натертої п’ятки. — Чому з тобою завжди так складно? Ми це вже проходили. Ніхто нікуди одинцем не піде. Ти лишишся, поки ми всі не погодимося піти разом, Алісо. Як група.
Аліса зиркнула на двері колиби, які прочинилися на обвислих завісах, кинувши на її обличчя холодний прямокутник світла. Вона вдихнула, готуючись щось сказати, але передумала й повільно стулила рота, прикусивши білими зубами рожевий кінчик язика.
— О’кей? — перепитала Джил. У скронях калатало — починався головний біль.
Аліса легенько здвигнула плечима. Вона нічого не відповіла, але в тому й не було потреби. Все було зрозуміло без слів. «Вам не зупинити мене».
Джил подивилася на Алісу, перевела погляд на двері й на бути, який виднівся в отворі, й подумала: справді?
Розділ 15
Фок погрюкав у темно-сині вхідні двері Аліси Рассел і дослухався: в глибині будинку прокотилася луна. Стояла тиша, але не було враження пустки, як у безлюдному будинку. Він збагнув, що затамував подих.
Обличчя у вікні нагорі зникло, щойно Фок його помітив. Він штовхнув Кармен ліктем, та заки вона звела погляд, квадрат вікна спорожнів. Там було обличчя, пояснив Фок. Жіноче.
Вони знову постукали, й Кармен схилила голову набік.
— Чув? — прошепотіла вона. — Гадаю, твоя правда: там хтось є. Я лишуся тут, а ти спробуй зайти ззаду.
— О’кей.
Фок дійшов до рогу будинку й посмикав високу хвіртку. Вона була замкнена, тож він підтягнув ближче сміттєвий бак на коліщатках, який стояв неподалік, і за його допомогою переліз на той бік, радіючи, що він у туристичному вбранні. Ідучи брукованою стежкою через садок, Фок чув, як Кармен стукає у двері. Тут, за будинком, був поміст і спа-басейн, наповнений настільки блакитною водою, якої не буває в природі, а плющ, який обвив стіни, створював враження усамітнення.
Ззаду будинок складався з самих вікон, за якими ховалася простора кухня. Блискучі шибки були майже дзеркальні, тож Фок ледве розгледів за ними біляву жінку. Вона спиною до Фока непорушно стояла в дверях, які вели в коридор. Кармен постукала ще раз, і жінка аж підстрибнула. Водночас вона, мабуть, відчула рух надворі, бо рвучко розвернулася і скрикнула, побачивши в садку Фока, й на її знайомому обличчі відбилося цілковите приголомшення.
Аліса.
На частку секунди Фок відчув хвилю запаморочливої ейфорії. Різкий сплеск адреналіну — і зразу ж відтік, який викликав майже фізичний біль. Фок кліпнув: розум нарешті обробив те, що бачили очі.
Жіноче обличчя було знайоме, але він його не впізнавав. Та й важко було його назвати вповні жіночим, подумав Фок, з горла якого рвався стогін. З кухні на Фока дивилася ще зовсім дівчинка з переляканими очима. Не Аліса. Дуже схожа, але не вона.
Поки Алісина донька не закричала вдруге, Фок дістав посвідчення. Простягнув до неї.
— Поліція. Не лякайся, — гукнув він крізь вікно. Спробував згадати ім’я дівчини. — Марго? Ми допомагаємо з пошуками твоєї мами.
Марго Рассел зробила півкроку до шибки. Очі, якими вона вдивлялася в значок, були заплакані.
— Чого вам треба? — спитала вона тремтливим, але на диво бентежним голосом. Фок збагнув, що той дуже схожий на материн.
— Можна з тобою побалакати? — запитав Фок. — Моя колега стоїть під дверима, це жінка, може, впустиш її першою?
Марго завагалася, ще раз глянула на значок, відтак кивнула і зникла. Фок чекав. Коли вона повернулася, за нею йшла Кармен. Марго відімкнула чорний хід і впустила Фока. Переступивши поріг, він уперше нормально її роздивився. Як і Алісу, її можна було б назвати красунею, подумалося йому, якби не така сама різкість рис. Вона була радше ефектна. Він знав, що їй шістнадцять, але в джинсах і шкарпетках, без косметики, вона здавалася зовсім юною.