— Ти ж наче повинна була пожити в батька? — запитав Фок.
Марго, опустивши погляд, легенько знизала плечима.
— Мені захотілося додому.
В руках вона крутила мобільник, наче вервицю для нервових.
— Скільки ти вже тут?
— Від ранку.
— Тобі не можна тут лишатися самій, — мовив Фок. — Тато в курсі?
— Він на роботі... — На очі їй набігли сльози, але не пролилися. — Ви знайшли маму?
— Ще ні. Але її активно шукають.
— Шукайте активніше.
Голос у неї зірвався, й Кармен провела її до кухонного дзиґлика.
— Сідай. Де у вас склянки? Я принесу води.
Марго, досі крутячи телефон, вказала на буфет.
Фок підтягнув дзиґлик і сів навпроти неї.
— Марго, ти знаєш чоловіка, який приходив перед нами? — запитав він. — Який стукав у двері?
— Данієля? Так, звісно, — відповіла вона з якоюсь ніяковою ноткою в голосі. — Це тато Джоула.
— А хто такий Джоул?
— Мій колишній хлопець.
Вона явно підкреслила «колишній».
— Ти розмовляла з Данієлем Бейлі? Він пояснив, навіщо приходив?
— Ні. Я не хотіла мати з ним ніяких справ. Знаю я, навіщо він приходив.
— І навіщо?
— Він шукає Джоула.
— Ти впевнена? — запитав Фок. — Це точно не пов’язано з твоєю мамою?
— З мамою? — Марго подивилася на нього, як на ідіота. — Мами нема. Вона зникла.
— Знаю. Але звідки в тебе така певність, навіщо Данієль сюди приходив?
— Звідки така певність? — Марго видала дивний задушений смішок. — А через те, що утнув Джоул. Він дуже добре розважився в інтернеті.
Вона з такою силою стиснула телефон, аж шкіра на руках побіліла. А потім зітхнула і простягнула його Фоку.
— Можете самі подивитися. Всі вже бачили.
Марго на екрані здавалася старшою. На обличчі була косметика, а розпущене волосся блищало. І на ній не було джинсів. Як на таке приглушене світло, фотографії були на диво чіткі. У школі не помилилися, подумалося Фокові. Вони, безперечно, відверті.
Марго дивилася на екран почервонілими очима, лице пішло плямами.
— Скільки вже це висить у мережі? — запитав Фок.
— Думаю, з учорашнього обіду. Є ще два відео, — вона швидко закліпала. — Відтоді вже набрали понад тисячу переглядів.
Кармен поставила перед Марго склянку води.
— І ти гадаєш, їх виставив Джоул Бейлі?
— Тільки в нього вони були. Принаймні досі.
— А це він з тобою на фото?
— Він вважає їх кумедними. Але він запевняв, що видалив їх. Я його змусила навіть показати телефон, щоб це довести. Не знаю, мабуть, зберіг їх кудись, — незв’язно бурмотіла вона, слова вилітали без упину. — Ми зробили їх торік, перед розривом. Просто по... — вуста невесело вигнулися, — по приколу. Ну, така була ідея. Коли ми розійшлися, я довго з ним не спілкувалася, а минулого тижня він написав мені есемеску. Хотів, щоб я йому ще фоток надіслала.
— Ти комусь про це казала? Мамі? — запитала Кармен.
— Ні! — В очах Марго читалося, що вона не вірить власним вухам. — Ще чого. Я послала Джоула подалі. Але він і далі писав есемески. Мовляв, я маю надіслати йому нові фотки, а то він покаже друзям старі. Я відповіла: не бреши, — вона похитала головою. — Він запевняв, що видалив їх.
Вона затулила обличчя долонею, і сльози нарешті пролилися й покотилися по щоках, а плечі затремтіли. Довший час вона не могла говорити.
— Але він збрехав, — ледве чутно сказала вона зрештою. — А тепер вони в мережі, і їх бачили всі.
Затуливши обличчя долонями, вона заплакала, А Кармен обійняла її й погладила по спині. Фок занотував адресу сайту й відіслав колезі з кібер-відділу.
«Завантажено без дозволу, — написав він у мейлі. — 16 років. Постарайся прибрати».
Він не дуже на це сподівався. З першоджерела, мабуть, і вдасться їх прибрати, але це не дуже допоможе, якщо їх уже поширили. Це нагадало йому стару приказку — вітром розвіяного пір’я не позбираєш.
За деякий час Марго висякалася й витерла очі.
— Мені дуже хочеться поговорити з мамою, — промовила вона тоненьким голосом.
— Знаю, — озвався Фок. — І її зараз шукають. Але, Марго, ти не можеш тут залишатися сама. Слід подзвонити татові, щоб він забрав тебе додому.
— Ні, — похитала головою Марго. — Будь ласка. Будь ласка. Не дзвоніть татові.
— Ми мусимо...
— Будь ласка. Не хочу його бачити. Не можу я сьогодні лишитися в нього.
— Марго...
— Ні.
— Чому ні?
Дівчина простягнула руку й, на Фоків подив, стиснула пальцями, як лещатами, його зап’ясток. Дивлячись йому в очі, вона крізь зуби промовила:
— Послухайте. Я не хочу їхати до тата, бо не зможу поглянути йому в обличчя. Розумієте?
В тиші чути було тільки цокання кухонного годинника, «їх бачили всі». Фок кивнув.
— Розумію.
Довелося пообіцяти, що для Марго знайдуть інше місце ночівлі, перш ніж вона погодилася спакувати необхідні речі.
— Куди мені їхати? — питала вона. Гарне було питання. Коли її попросили назвати інших родичів або подругу, в кого вона б згодилася пожити, вона похитала головою. — Не хочу нікого бачити.
— Можна підшукати екстрений патронат, — мовив Фок притишеним голосом. Вони з Кармен стояли в передпокої. Марго нарешті пішла зібрати собі дещо з речей, і її плач линув униз по сходах зі спальні нагорі. — Але мені б не хотілося передавати її незнайомцям — принаймні не в такому стані.
Кармен тримала в руці телефон. Вона вже деякий час намагалася зв’язатися з батьком Марш.
— А може, до Лорен? — сказала вона зрештою. — Я просто подумала... Це ж усього на одну ніч. Принаймні Лорен знає про світлини.
— Ну, можливо, — мовив Фок.
— О’кей, — глянула Кармен угору на сходи. — Ти спробуй додзвонитися до Лорен. А я піду розпитаю Марш, де її мама може тримати конфіденційні документи.
— Просто зараз?
— Так, просто зараз. Можливо, іншого шансу в нас не буде.
«Дістаньте контракти. Дістаньте контракти».
— Ага. Добре.
Кармен піднялася нагору, а Фок дістав телефон і повернувся на кухню, дорогою набираючи номер. За великими вікнами уже починалися вечірні сутінки. На гладіні басейну віддзеркалюватися візерунки хмар.
Зіпершись на кухонну тумбу, Фок приклав телефон до вуха, роздивляючись коркову дошку для нотаток на стіні. На ній серед іншого прикололи номер домашнього майстра й рецепт якихось «енергетичних галушок з кінви», записаний Алісиною рукою. Було тут і запрошення на вручення нагород у жіночому коледжі «Індейвор», яке минуло ще в неділю — того самого дня, коли Алісу оголосили в розшук. Чек за черевики. Рекламка «Авторитетних пригод», вгорі на якій були нашкрябані дати тамтих вихідних.
Фок нахилився трохи ближче. На титулі рекламки, на груповому фото персоналу, він роздивився в задньому ряду Іяна Чейза. Чейз відвернувся від камери, і його трішки затуляв колега праворуч.
З телефону досі линули гудки, коли погляд натрапив на цілу низку обрамлених фотоколажів на кухонних стінах. Це були світлини Аліси та її доньки — разом і окремо. Чимало знімків дублювалося: Аліса й Марго ще немовлятами, першого дня в школі, на танцях, в купальнику біля басейну.
Гудки у Фока у вусі припинилися й увімкнувся автовідповідач. Подумки вилаявшись, Фок залишив повідомлення з проханням якнайшвидше передзвонити.
Відключившись, він нахилився краще роздивитися найближчий колаж. Око привернув частково вицвілий знімок. Світлину зробили на природі, місцевість трохи нагадувала Гіралензький хребет. Аліса у футболці й шортах з емблемою жіночого коледжу «Індейвор» стояла на березі бурхливої річки, тримаючи в руці весло каяка й закинувши голову з усмішкою на вустах. Позаду неї, біля каяка, сидів навпочіпки гурт рожевощоких дівчат з мокрим волоссям. Фокове око зачепилося за дівчину в самому кінці — й він аж охнув з подиву. Лорен, збагнув він. Сьогоднішні запалі щоки тоді ще були по-дитинному пухкі, але, як і Алісу, впізнати її було нескладно, особливо очі. Цьому фото, мабуть, років тридцять, подумалося Фокові. Як цікаво — вони обидві майже не змінилися.