— Це тому ви запізнилися на турбазу? — запитав Фок, і Бейлі кивнув.
— Я взагалі не хотів їхати, але запізно вже було все скасовувати. Це має кепський вигляд, коли бос не з’являється. Крім того... — він завагався. — Я подумав, що варто попередити Алісу.
Фок побачив, як у Кармен поповзли вгору брови.
— Хоча ви вже стерли всі фото? — спитала вона.
— Я гадав, це важливо, — промовив він з мученицькою ноткою в голосі.
— І вам вдалося? Попередити її?
— Так. Першого вечора в поході, коли ми пішли в жіночий табір. Я намагався додзвонитися їй з дороги, але так і не зміг. А заки я доїхав до турбази, жіноча група вже вийшла в похід.
Фокові пригадалося, як у них з наближенням до гір теж пропадав зв’язок.
— Але чому така нагальність? — поцікавився він. — Ви ж сказали, що всі фото були видалені, то чому не розповісти все після походу? Якщо взагалі розповідати?
— Ну, так. Слухайте, особисто я був би щасливий просто стерти всі світлини й забути про них, але... — він зиркнув на двері, де нещодавно стояла його дружина. — Мішель була — і є — дуже засмучена. Вона знає телефон Марго Рассел. Дорогою я почав хвилюватися, що Мішель... ну, не знаю... відчує потребу висловитися. Я не хотів, щоб за три дні Аліса повернулася з походу й побачила купу повідомлень від Марго з наріканнями на мою дружину, а сама Аліса й гадки ні про що не має. Тоді б у неї з’явилися законні підстави подати скаргу.
Фок і Кармен дивилися на нього.
— То що ви сказали Алісі? — запитав Фок.
— Я подумав, вона, мабуть, не захоче, щоб усі дізналися, отож відвів її вбік, — на його вустах промайнула тінь напруженої посмішки. — Як по щирості, то це я не хотів, щоб усі дізналися. Я сказав їй, що у Джоула були фото Марго, але вони вже стерті.
— Як Аліса відреагувала?
— Спочатку вона взагалі не повірила. Тобто не хотіла мені вірити, — він знову зиркнув на двері, де перед тим стояла його дружина. — Але, мабуть, це все було очікувано. Вона наполягала, що Марго б так не вчинила, та коли я сказав, що на власні очі бачив фото, її реакція змінилася. До неї почало доходити, й вона запитала, чи не показував я ще комусь і чи не планував це зробити. Я відповів: ні, звісно, ні. Здається, вона ще не до кінця це усвідомила. Нічого дивного. Мені й самому було нелегко, — він опустив погляд на руки.
Фок пригадав Джил Бейлі й нахмурився. «Це сімейна справа».
— Ви розповіли сестрі про те, що сталося?
— В поході? — Бейлі похитав головою. — Не все. Я сказав, що запізнився, бо ми знайшли у Джоула відверті фото. Я не згадував, що тут замішана Марго. Подумав, що це вже Аліса вирішить як її мати, — зітхнув він. — Але після походу, коли Аліса не повернулася, мені довелося розповісти Джил.
— Як вона відреагувала?
— Розсердилася. Сказала, що мені слід було викласти все повністю ще першого вечора в таборі. Мабуть, і справді слід було.
Кармен відкинулась у кріслі.
— То як фотографії просочилися в інтернет? Марго каже, вони там з’явилися відучора.
— Я щиро не знаю. Я поїхав до неї вчора, щойно дізнався про це від Мішель. А вона дізналася від іншої мами, — похитав він головою. — Вірте чи ні, а я справді не думаю, що Джоул поширював би їх. Я мав з ним довгу розмову про повагу й приватне життя, і схоже було, що він усе затямив.
Зараз, подумалося Фокові, інтонації у Данієля Бейлі були точно як у його дружини.
— Коли Мішель натрапила на світлини, з Джоулом було декілька друзів, — провадив Бейлі. — Гадаю, в тому хаосі хтось із них, швидше за все, скопіював файли, — він покрутив у руках власний мобільний. — Я просто хочу, щоб Джоул нарешті відповів на дзвінок, чорт забирай, і ця ситуація владналася.
На мить запала тиша, чулося тільки потріскування з коминка.
— Чому ви про це і словом не обмовилися, коли ми розмовляли минулого разу? — запитав Фок.
— Я намагався поважати особисте життя дітей. Не погіршувати для них ситуацію.
Фок подивився на нього, і вперше Бейлі не зміг поглянути йому в очі. Отже, це не все. Фок пригадав Марго, яка стояла на кухні, самотня й схожа на маленьку дитину.
— Скільки Марш років на цих світлинах?
Бейлі кліпнув, і Фок зрозумів, що не помилився.
— Якщо хтось перевірить, коли ці фото були зроблені, то виявить, що їй на них усього п’ятнадцять?
— Не знаю, — похитав головою Бейлі.
Фок був упевнений, що він знає.
— Скільки років вашому синові?
Тривале мовчання.
— Йому вісімнадцять, щойно виповнилося. Та коли вони зустрічалися, йому було ще сімнадцять.
— Але вже ні, — гойднулася вперед Кармен. — Нині він за законом повнолітній, який, вірогідно, поширив сексуальні фото малолітньої дівчини. Сподіваюся, у вас є добрий адвокат.
Сидячи на дорогій канапі перед вогнищем, яке потріскувало в коминку, Бейлі звів очі й поглянув на усміхненого сина на лискучому сімейному портреті. Кивнув, але невесело.
— Є.
День 3. Ніч суботи
Алісину відсутність помітили не одразу.
Брі точно не знала, скільки просиділа, задивившись на багаття, коли нарешті збагнула, що їх тут лише четверо. Вона оглянула галявину. Майже нічого не було видно. На чорний фасад колиби падали жовтогарячі відблиски, й у світлі вогнища чітко прокреслювалися темні контури. А решта все тонуло в темряві.
— Де Аліса?
— Здається, пішла в туалет, — звела очі Лорен.
Джил, яка сиділа навпроти, спохмурніла.
— Це вже давненько було, вам не здається?
— Справді? Не знаю.
Брі теж не знала. Тут час плинув зовсім по-іншому. Вона дивилася в полум’я ще кілька хвилин, — а може, набагато довше, — поки Джил не ворухнулася.
— Справді, де вона? Не могла ж вона відійти так далеко, що тепер не здатна відшукати дорогу до багаття?
Джил сіла рівніше й гукнула:
— Алісо!
Вони дослухалися. Десь далеко позаду Брі почула шурхіт і тріск. «Опосум», — сказала вона собі. В іншому ж усе було тихо.
— Може, вона не чула, — сказала Джил. І безтурботно додала: — Її речі тут, так?
Брі пішла перевірити. В колибі вона розгледіла обриси п’ятьох наплічників. Точно не могла сказати, котрий з них Алісин, отож просто ще раз їх полічила. П’ять. Усі на місці. Коли вона вже розвернулася йти геть, око вловило за бічним вікном якийсь рух, і вона підійшла до отвору, в якому б бракувало шибки. На узліссі рухалася постать. Аліса.
Що вона робить? Важко було сказати. Аж тут Брі помітила промовистий вогник. Зітхнувши, вона повернулася до багаття.
— Аліса от там, збоку, — вказала Брі. — Перевіряє сигнал.
— Але її наплічник досі в колибі? — уточнила Джил.
— Ага.
— Можеш її покликати? — примружилася Джил у пітьму. — Будь ласка. Не хочу, щоб хтось у темряві загубився.
З-поміж дерев почулося шурхотіння, й Брі озирнулася. Це просто опосум, повторила вона собі.
— О’кей.
За межею, куди не сягало світло багаття, стало темніше, й Брі раз у раз спотикалася на горбкуватій землі, а перед очима танцювали язики полум’я, хай скільки вона заплющувала й розплющувала повіки. Зітхнувши, вона змусила себе зупинитися й перечекати. Нарешті картинка прояснилася. Брі побачила, як на узліссі рухається постать.
— Алісо!
Почувши своє ім’я, Аліса сіпнулася й розвернулася. В її руці світився телефон.
— Агов! — гукнула Брі. — Ви не чули, як ми вас кликали?
— Ні. Вибач. Коли?
Вираз обличчя в Аліси був дивний, а коли Брі наблизилася, то їй здалося, в що в жінки на очах сльози.