— Та оце щойно. У вас усе гаразд?
— Так. Мені здалося... на мить мені здалося, що я зловила сигнал.
— О Боже, справді? — Брі мало не вихопила в неї телефон. Вчасно стрималася. — Вам нікому не вдалося додзвонитися?
— Ні. Він одразу зник. І більше не ловиться, — Аліса опустила погляд. — Не знаю. Може, я все вигадала.
— Можна подивитися? — простягнула руку Брі, але Аліса відсунулася.
— Нема на що дивитися. Думаю, мені привидівся сигнал, бо мені просто дуже хотілося його побачити.
На екрані Брі помітила ім’я — Марго. Останній набраний номер. Вона завагалася. Це Алісин телефон, але ж вони всі в одному жалюгідному човні. А це змінює правила. Брі набрала в груди повітря.
— Ми домовилися дзвонити тільки в рятувальну службу.
— Знаю.
— Ну, я розумію, як вам складно. Всі хочуть додому й сумують за родиною, я це чудово розумію, але...
— Брі, я знаю. Я не додзвонилася.
— Але навіть спроби пробитися розряджають батарею, а ми не знаємо, скільки ще...
— Господи, я все це знаю! — в її очах явно зблиснули сльози. — Я просто хотіла з нею поговорити. І все.
— О’кей, — мовила Брі, обіймаючи Алісу й погладжуючи по спині. Було трохи ніяково, й вона збагнула, що раніше вони з Алісою хіба що потискали руки.
— Я знаю, що вона виросла, — Аліса витерла очі рукавом. — Але вона й досі моя маленька донечка. Тобі не зрозуміти.
Ні, мабуть, і справді не зрозуміти, подумала Брі, уявивши розбите пташине яйце. Рука її досі лежала на Алісиній спині.
— Не кажи іншим, — подивилася на неї Аліса. — Будь ласка.
— Треба сказати їм про сигнал.
— Не було ніякого сигналу. Я помилилася.
— І все одно...
— Тільки посіємо марні надії. Всі зразу схочуть комусь подзвонити. А ти права щодо батареї.
Брі нічого не відповіла.
— Гаразд?
Рука Брі впала з Алісиної спини, й Аліса потягнулася та схопила її, до болю міцно стиснувши кісточки.
— Брі, ну ж бо, ти кмітлива й розумієш, що я маю рацію.
Довга пауза.
— Мабуть.
— Молодець. Дякую. Так буде краще.
Щойно Брі кивнула, Аліса відпустила її руку.
Розділ 18
На тлі фасаду велетенського маєтку Данієль Бейлі здавався зовсім маленьким. У дзеркальце заднього огляду Фок бачив, як він проводжає очима їхню з Кармен машину, що від’їжджає від будинку. Ковані ворота, які захищали маєток, тихо відсунулися, випускаючи їх.
— Цікаво, коли Джоул Бейлі планує повернутися додому й постати перед розплатою, — мовив Фок, їдучи чистенькими вулицями.
— Мабуть, коли треба буде попросити мамусю випрати одяг. І я закладаюся, що вона погодиться. Охоче, — сказала Кармен. У неї так забурчало в животі, що навіть гудіння двигуна не могло заглушити. — Не хочеш щось купити поїсти? Джеймі, від’їжджаючи, точно не лишив нічого в хаті.
Вона визирнула у вікно — вони з Фоком саме проїздили рядок крамничок преміум-класу.
— Але не уявляю, де це можна зробити тут. Принаймні не витративши всі гроші, відкладені на погашення іпотеки.
Фок хвильку поміркував, зважуючи варіанти. Гарна ідея чи ні?
— Їдьмо до мене, — вихопилося в нього, ще він навіть до кінця не вирішив. — Я щось зрихтую.
Він зловив себе на тому, що затамував подих. І видихнув.
— Що, наприклад?
Він подумки зазирнув у шафки й холодильник.
— Спагеті з соусом чилі?
Кивок у темряві. Усмішка, здається.
— Спагеті в тебе вдома, — в її голосі явно чулася усмішка. — Як я можу відмовитися? Їдьмо.
Фок увімкнув поворотник.
За тридцять хвилин вони під’їхали до його помешкання на Сент-Кілді. Коли проїздили затоку, там здіймалися високі хвилі, які сяяли в місячному світлі білими гребінцями. Фок відчинив двері.
— Заходь.
У квартирі відчувався холодок спорожнілої на кілька днів домівки, і Фок увімкнув світло. Біля дверей досі валялися кросівки, які він скинув, щоб узути гірські черевики. Скільки днів тому це було? Навіть трьох не минуло. А здавалося, що більше.
Кармен увійшла слідом і безсоромно роззирнулася. Фок відчував, як вона спостерігає за ним, поки він обходить вітальню, вмикаючи лампи. Ожив й загудів обігрівач, і майже одразу стало тепліше. Вся кімната була пофарбована в нейтральний білий колір, і барви їй додавали тільки повні книжок полиці вздовж стін. З інших меблів тут були тільки столик у куті й диван перед телевізором. З присутністю ще однієї людини квартира здалася наче меншою, подумав Фок, але зовсім не тісною. Він спробував пригадати, коли в нього востаннє були гості. Давненько.
Не чекаючи на запрошення, Кармен присіла на дзиґлик перед шинквасом, який відділяв скромну кухню від вітальні.
— Які гарні, — промовила вона, беручи до рук одну з двох в’язаних ляльок, що лежали згори на пухких конвертах на кухонній тумбі. — Подарунки для когось? Чи збираєш химерну колекцію?
Фок розсміявся.
— Ні, дякую, це подарунки. Збирався цього тижня надіслати, але стільки всього трапилося, що руки так і не дійшли. Це для дітей парочки друзів.
— Справді? — вона взяла конверти. — То приятелі не місцеві?
— Ні. Один у Ківарі, де я виріс, — сказав він, відчиняючи буфет і концентруючись на його вмісті, щоб не дивитися на Кармен. — А другий взагалі-то помер.
— О! Вибач.
— Та нічого, — промовив він, стараючись, щоб це звучало переконливо. — Але з його донечкою все гаразд. Вона теж у Ківарі. Іграшки — запізнілі подарунки до дня народження. Довелося чекати, поки на них вишиють імена, — він указав на літери на платтячках ляльок. Іва Рако. Шарлотта Гедлер. Кажуть, обидві ростуть швидко, як трава. Він давно не приїздив і не бачив цього на власні очі, тож зненацька відчув докори сумління. — Це ж нормальні подарунки, правда? Для дітей?
— Чудові, Аароне. Впевнена, їм сподобаються, — Кармен обережно повернула їх на конверти, а Фок продовжив длубатися в шафках.
— Не хочеш випити? — він відкопав одну-єдину пляшку вина й потихеньку витер з неї шар пилюки. Фок і в компанії мало пив, а тим паче на самоті. — Червоне підійде? Я гадав, у мене десь є біле, але...
— Червоне — це ідеально, дякую. Дай-но я відкоркую, — мовила Кармен, простягаючи руки по пляшку й два келихи. — Гарна в тебе квартирка. Дуже охайна. А мене про прихід гостей треба за два тижні попереджати. Хоча смаки в тебе, даруй за відвертість, трохи чернечі.
— Ти не перша так кажеш.
Фок застромив голову в чергову шафку й виринув з двома великими каструлями. Фарш з морозилки почав розморожуватися в мікрохвильовці, а Кармен розлила вино по келихах.
— Мені завжди бракує терпцю почекати, щоб воно «подихало», — сказала вона, цокаючись із ним келихами. — Будьмо.
— Будьмо.
Фок відчував на собі її очі, змішуючи на сковороді олію, цибулю й часник, а потім, поки вони тушкувалися, відкупорюючи бляшанку помідорів. У Кармен на вустах блукала півусмішка.
— Що таке? — запитав Фок.
— Нічого, — зробила вона ковток, дивлячись на нього понад вінцями келиха. — Просто в твоїй парубоцькій оселі я очікувала на соус із банки.
— Ти рано радієш. Я його ще не куштував.
— Ні. Але пахне смачно. Я не знала, що ти куховариш.
— Це голосно сказано, — всміхнувся він. — Умію це і ще кілька страв. Але це як з піаніно, правда? Достатньо знати зо п’ять пристойних мелодій, щоб грати їх у товаристві, й люди вважатимуть тебе гарним музикою.
— То це твоя фірмова страва, як кажуть у кулінарних шоу?
— Одна з них. І є ще рівно чотири.
— Повинна тобі сказати, що п’ять страв — це на чотири більше, ніж уміє більшість чоловіків, — усміхнулася вона й зістрибнула з дзиґлика. — Можна на хвильку ввімкнути новини?
Не чекаючи на відповідь, Кармен підхопила пульт. Звук був зовсім тихий, але Фок краєм ока бачив екран. Довго чекати новин не довелося. Внизу на екрані рухався підрядник.
«СЕРЙОЗНІ ПОБОЮВАННЯ ЩОДО ЗНИКЛОЇ МЕЛЬБУРНСЬКОЇ ТУРИСТКИ».