Він не стримав сміху.
— Ні. Я просто так і не купив нічого навзамін її меблів. Я все одно не можу сидіти на двох диванах водночас.
— Так, розумію. Але ідея в тому, щоб запрошувати додому гостей, і вони сідатимуть на інших меблях. Ну, тобто, це так дивно! У тебе нема крісла, зате є... — вона вказала на поліровану дерев’яну споруду в кутку, — оце. Що це взагалі таке?
— Журнальна полиця.
— На ній нема журналів.
— Нема. Я не люблю читати журнали.
— Отож вона забрала крісло, але залишила свою журнальну полицю.
— Отож.
— Неймовірно, — похитала головою Кармен, немов не вірячи власним очам. — Що ж, якщо тобі потрібен був доказ, що тобі краще без неї, то ось він, у кутку, без журналів. Як її звали?
— Рейчел.
— І що пішло не так?
Фок опустив очі на свою тарілку. Про це він старався не думати занадто часто. Коли він узагалі про неї думав, то здебільшого пригадував, як вона усміхалася. На самому початку, коли все ще було свіже. Він долив вина в келихи.
— Все як завжди. Ми просто віддалилися. Вона виїхала. Це я винен.
— Так, можу повірити. Вітаю, — підняла Кармен свій келих.
— Перепрошую? — мало не розсміявся він. — Здається, таке говорити не належить.
Кармен подивилася на нього.
— Вибач. Але ти дорослий, ти витримаєш. Я просто хочу сказати, що ти — гідний хлопець, Аароне. Ти вмієш слухати, ти небайдужий, ти намагаєшся робити людям добро. Якщо ти довів її до того, що вона виїхала, то це було навмисно.
Він хотів запротестувати, але зупинився. Може, так і було?
— Вона не зробила нічого поганого, — нарешті мовив він. — Просто хотіла того, чого я не міг дати.
— Наприклад?
— Хотіла, щоб я працював менше, а розмовляв більше. Щоб я брав вихідні. Мабуть, щоб побрався з нею, не знаю. Вона хотіла, щоб я помирився з татом.
— Ти сумуєш за нею?
Він похитав головою.
— Більше ні, — сказав він і не покривив душею. — Але іноді я думаю, що мав би дослухатися до неї.
— Може, ще не пізно.
— З нею вже пізно. Вона одружена.
— Схоже на те, що якби ви лишилися разом, тобі б це пішло на користь, — сказала Кармен. Простягнувши руку через стіл, вона легенько торкнулася його долоні. Зазирнула йому в очі. — Але я б не дуже побивалася. Вона тобі не пасувала.
— Ні?
— Ні. Аароне Фок, ти не схожий на людину, чия рідна душа заведе журнальну полицю.
— Будьмо справедливі: вона її не взяла з собою.
Кармен розсміялася.
— Й відтоді нікого не було?
Фок відповів не одразу. Шість місяців тому, в рідному містечку. Дівчина — нині жінка — з далекого минулого...
— Мало не вляпався нещодавно.
— Не зрослося?
— Вона... — він завагався. Гретчен. Що він міг про неї сказати? Блакитні очі й біляве волосся. Таємниці. — Це дуже складно.
Він так поринув у минуле, що мало не проґавив дзижчання мобільного на спинці лавки. Він не одразу потягнувся по нього, а коли взяв, той уже замовк.
Одразу ж задзвонив телефон у сумці Кармен, пронизливо й нагально. Вона, порившись там, видобула його, а Фок у цей час перевірив, хто дзвонив. Вони одностайно звели очі від екранів і зустрілися поглядами.
— Сержант Кінг? — запитав Фок.
Кармен кивнула, натискаючи кнопку й підносячи телефон до вуха. Рингтон обірвався, але Фок немовби й досі чув його відлуння, неначе далекий, але наполегливий застережний дзвіночок.
Кармен, слухаючи, швидко перевела погляд і зустрілася з Фоком очима. Самими губами промовила:
— Знайшли колибу.
Фок відчув хвилю адреналіну в грудях.
— А Алісу?
Кармен слухала. Коротко й різко хитнула головою.
Ні.
День 3. Ніч суботи
Коли почався дощ, набіг він дуже швидко, затуливши зорі й загасивши багаття, перетворивши його на димну купку золи. Жінки повернулися в колибу, знайшли свої наплічники й речі, які позначали належну кожній маленьку територію. Від дріботіння крапель по даху в кімнаті стало якось тісніше, а з димом, як здалося Джил, випарувався товариський дух, який відчувався біля багаття.
Вона затремтіла. Не відомо, що гірше: темрява чи холод. Надворі щось гучно тріснуло, й вона здригнулася. Темрява гірша, миттєво вирішила Джил. Схоже, не одна вона так думала, бо почувся рух, і ввімкнувся ліхтарик. Він лежав на підлозі колиби, підсвічуючи потривожену пилюку. Раптом замиготів.
— Слід економити заряд, — сказала Аліса.
Ніхто не ворухнувся. Роздратовано пирхнувши, Аліса простягнула руку.
— Потрібно економити батарейки.
Клац. Темінь.
— На телефоні зовсім нема сигналу? — запитала Джил.
Почулося вовтузіння, спалахнув маленький квадратик світла. Джил затамувала подих.
— Нема.
— Скільки ще заряду?
— П’ятнадцять відсотків.
— Вимкни.
Світло зникло.
— Може, щось з’явиться, коли дощ припиниться.
Джил гадки не мала, як саме негода впливає на сигнал, але вчепилася в цю думку. Може, коли дощ припиниться. Так, хотілося в це вірити.
Спалахнуло світло у протилежному кінці кімнати. Цього разу потужніше, і Джил упізнала промисловий ліхтарик Бет.
— Ти глуха? — сказала Аліса. — Слід берегти ліхтарики.
— Навіщо? — долинув з темного кутка голос Бет. — Завтра нас почнуть шукати. Це остання ніч.
Аліса розреготалася.
— Ти сама себе дуриш, якщо гадаєш, наче є хоч якийсь шанс, що нас знайдуть завтра. Ми настільки відхилилися від маршруту, що нас тут і близько не шукатимуть. Знайти нас завтра зможуть тільки в тому разі, якщо ми самі вийдемо до них.
За мить світло згасло. Знову жінки поринули в чорноту. Бет щось буркнула собі під ніс.
— Маєш що сказати? — гаркнула Аліса.
Відповіді не було.
Перебираючи доступні варіанти, Джил відчула, як розболілася голова. Їй не подобалася колиба, зовсім не подобалася, але це принаймні прихисток. Не хотілося знову виходити надвір, де боролися за простір дерева, дряпалися гілки, а їй доводилося напружено видивлятися стежку, яка раз у раз зникла з-під ніг. Проте краєм ока вона бачила матрац із дивною темною плямою. Їй ставало зле від ідеї вийти з колиби, але було страшно залишатися. Вона збагнула, що її трусить — чи то від голоду, чи то від холоду, вона не була певна, отож вона примусила себе глибоко вдихнути.
— Перевірмо ще раз наплічники, — сказала вона й сама не впізнала свого голосу.
— Що шукаємо? — спитав хтось, але вона не була певна, хто саме.
— Харчі. Ми всі голодні, а це тільки погіршує обстановку. Усі перевіряйте наплічники, кишені, все. Дуже старанно. Мав десь у нас завалятися батончик, чи пакет горішків, чи ще щось.
— Ми вже перевіряли.
— Перевірте ще раз.
Джил зловила себе на тому, що затамувала подих. Чути було шарудіння тканини та дзижчання змійок.
— Бодай для цього можна скористатися ліхтариками, Джил? — Бет увімкнула світло, не чекаючи на відповідь. Аліса вперше не почала сперечатися, і Джил подумки подякувала небесам. «Хоч би вони щось знайшли», — думала вона, копирсаючись у власному наплічнику. Одна-єдина перемога підніме дух до ранку. Джил відчула, що до неї хтось підійшов.
— Слід перевірити рюкзак Бет, — почувся у вусі Алісин голос.
— Агов! — на стінах затанцювало світло ліхтарика. — Я все чую, Алісо. У мене нічого немає.
— Ти і вчора так казала.
Бет через усю кімнату спрямувала світло Алісі в обличчя.
— А що таке? — Аліса здригнулася, але не відступилася. — Хіба не це сталося? Вчора ти збрехала, сказавши, що не маєш нічого їсти. А насправді мала.
Гучне дихання.
— Ну, сьогодні я не маю.
— Тоді ти не заперечуватимеш, щоб ми перевірили, — Аліса підбігла й висмикнула наплічник у Бет з рук.
— Агов!
— Алісо! — втрутилася Брі. — Дайте їй спокій. У неї нічого немає.