Кара змогла завершити тріатлон, — і це чудовий приклад того, якою оманливою може бути втома. Інструктори з лікувальної фізкультури вважають, що коли тіло здається, то насправді більше не може. Усе дуже просто — стомлюються м’язи. Запаси енергії в них вичерпуються. М’язи більше не здатні поглинати достатньо кисню, щоб метаболізувати енергію. Порушується pH-баланс крові: вона стає занадто кислою чи занадто лужною. Усі ці пояснення в теорії мають сенс, але ніхто так і не зміг встановити, що саме змушує спортсменів здаватися.
Тімоті Ноукс, професор фізичної культури та спорту з Університету Кейптауна, був іншої думки. Ноукс відомий у світі спорту тим, що заперечує давно усталені переконання. Наприклад, він довів, що споживання надмірної кількості рідини під час змагань на витривалість може вбити спортсмена, бо це виводить з організму найважливіші солі. Ноукс сам брав участь в ультрамарафонах і почав цікавитися маловідомою теорією, яку висунув у 1924 році нобелівський лауреат та фізіолог Арчібальд Гілл. Гілл стверджував, що втома від фізичного навантаження може бути спричинена не м’язовою втомою, а мозковою функцією надмірної опіки, що прагне запобігти виснаженню. Коли тіло важко працює, суттєво навантажуючи серце, ця функція (Гілл називав її «губернатором») активізується і намагається його захистити. Гілл не розгадав, яким чином мозок продукує відчуття втоми, що змушує спортсменів здаватися, однак Ноукса зацікавив цей процес: фізичне виснаження — це своєрідний жарт мозку над тілом. Якщо це справді так, то фізичні можливості спортсменів аж ніяк не обмежуються першими сигналами тіла про втому.
Ноукс та кілька його колег почали вивчати, що ж відбувається зі спортсменами в екстремальних умовах. Вони не знайшли жодних ознак фізіологічних порушень у м’язах. Виявилося, що це мозок наказував м’язам зупинитися. Відчуваючи прискорення серцебиття та прогнозуючи швидке виснаження енергетичних запасів, він ніби загальмовує тіло. Водночас мозок створює всеохопне відчуття втоми, що зовсім не пов’язане зі здатністю м’язів продовжувати працювати. За словами Ноукса, «втому більше не слід розглядати як фізичне явище — це, радше, відчуття чи емоція»[81]. Більшість із нас вважає виснаження об’єктивним сигналом, що продовжувати ми більше не в змозі. Згідно зі згаданою теорією це лише відчуття, створене мозком, щоб змусити нас зупинитися, так само, як і відчуття страху, що запобігає небезпечним діям, чи відчуття відрази, що не дозволяє нам з’їсти щось, від чого нас може знудити. Але втома — це лише система раннього попередження, тому деякі спортсмени-екстремали здатні запросто вийти за природні фізичні межі тіла. Для них перша хвиля втоми ніколи не буває справжньою перешкодою, і, маючи достатню мотивацію, вони легко її долають[82].
Як же це пов’язано з нашою початковою проблемою — зі студентами, які набивають голову знаннями, а роти — фаст-фудом? Або з дієтиками, що зраджують партнерів, чи з офісними працівниками, які не здатні сконцентруватися? Деякі науковці вважають, що межі самоконтролю схожі на фізичні межі тіла — ми часто відчуваємо виснаження сили волі ще до того, як це стається. Частково за це можна подякувати мозку, що старанно зберігає енергію. Мозок здатен як наказати м’язам пригальмувати, коли остерігається фізичного виснаження, так і зупинити споживання власної енергії, що забезпечує енерговитратні функції префронтальної кори. Це не означає, що в нас немає сили волі. Нам лише потрібна мотивація, щоб її використати.
Наші уявлення про власні резерви зумовлюють наші рішення. Стенфордські психологи встановили, що деякі люди не вірять у відчуття розумової втоми після важкого акту самоконтролю. У цих «силачів» також не спостерігається типового погіршення самоконтролю, який передбачає м’язова модель: принаймні під час виконання помірних завдань для сили волі, які дослідники можуть провести в лабораторних умовах. На підставі цих результатів стенфордські психологи запропонували ідею, що для дослідників самоконтролю була такою ж несподіваною, як ідеї Ноукса — для фізіології спорту: широковідома серед науковців думка про те, що самоконтроль обмежений, відображає знання людей про силу волі, а не про справжні фізичні та розумові обмеження. Вивчення цієї ідеї лише починається, і ніхто не стверджує, що люди мають необмежені можливості самоконтролю. Однак приємно усвідомлювати, що часто наша сила волі сильніша, аніж нам здається. Це також свідчить, що, як і спортсмени, ми здатні вийти за межі відчуття втоми, щоб дійти до лінії фінішу наших власних цілей[83].