Та я радила б вам подумати двічі, перш ніж винагороджувати себе медаллю. Хоча більшість із нас вважає, що прогрес на шляху до досягнення мети спонукає до ще більшого успіху, психологам відомо, що ми вмить використаємо ці досягнення, щоб дозволити собі слабкість. Айлет Фішбах, професор факультету економіки та підприємництва Чиказького університету, та Раві Дгар, професор факультету менеджменту Єльського університету, довели, що прогрес у досягненні цілей підштовхує нас до саморуйнівних вчинків[96]. В одному дослідженні вони нагадали учасникам, як багато кілограмів їм вдалося скинути завдяки дієті, щоб наблизитися до ідеальної ваги. Як винагороду учасникам пропонували символічний подарунок — яблуко чи шоколадний батончик. Батончику віддали перевагу 85 % учасників, які пишалися своїми досягненнями, й лише 58 % піддослідних, кому про успіхи не нагадували. В іншому дослідженні було виявлено такий самий ефект щодо навчання: студенти, які хвалили себе за те, що так багато часу витратили на підготовку до іспитів, вечорами залюбки грали з друзями в «літрбол» замість того, щоб гризти граніт науки.
Наші успіхи порушують баланс між нашими двома конкурентними субособистостями, а тому зрештою можуть змусити нас відмовитися від мети, заради якої ми так довго працювали. Пам’ятаєте, що за своєю суттю випробування для сили волі передбачає дві протилежні мети: одна частина вас думає про довгострокові інтереси (наприклад, схуднення), а друга — про негайне задоволення потреб (хочу шоколадку!)? У моменти слабкості ваша краща частина має голосніше заявити про себе, втихомирюючи вереск внутрішнього вередуна. Однак успішний самоконтроль може мати непередбачувані наслідки: він тимчасово задовольняє вашу кращу частину — а отже, й закриває їй рота. Коли ми робимо успіхи на шляху досягнення своїх довгострокових цілей, мозок, пам’ятаючи про них, вимикає розумові процеси, що спонукали вас продовжувати боротьбу. Він, потураючи власним примхам, спрямовує увагу на ще не досягнуті цілі. Психологи називають це явище звільненням від мети. Бажання, яке ви пригнічували, застосовуючи самоконтроль, набирає на силі, а спокуси стають ще принаднішими.
Фактично це означає, що один крок уперед дає вам дозвіл зробити два кроки назад. Складання пенсійного плану може задовольнити ту вашу частину, що хоче зекономити, однак розв’язати руки іншій, якій кортить погуляти по крамницях. Упорядкувавши свої справи, ви задовольнили працелюбну частину себе, але натомість звільнили ту, що хоче дивитися телевізор. Янголятко на одному плечі ви вже не чуєте, бо чортеня на другому кричить голосніше.
Навіть найнадійніший інструмент досягнення мети — список важливих справ — може спрацювати проти вас. Ви колись складали список важливих справ на день, а потім так пишалися собою, що вже не гріх було б і відпочити? Коли так, гадаю, ви такі не єдині. Скласти список справ — це вже таке полегшення, що ми плутаємо задоволення від визначення завдань з реальними зусиллями на їх виконання (як сказав один із моїх слухачів, він любить семінари з продуктивності праці, бо завдяки їм почувається дуже продуктивним — і байдуже, що нічого взагалі ще не зроблено).
Хоча це і суперечить нашим уявленням про способи досягнення мети, зосередження уваги на прогресі може створювати перепони для успіху. Це не означає, що сам прогрес стає проблемою. Проблемою стає те, що ми при цьому відчуваємо, — і то лише якщо слухаємося своїх відчуттів замість того, щоб уперто рухатися до мети. Прогрес може стимулювати і навіть надихнути на майбутні досягнення — однак тільки якщо розглядати свої дії як показник невпинного руху до мети. Іншими словами, потрібно поглянути на те, чого ви вже досягли, та усвідомити, що слід невідступно йти до своєї мети — й бути готовим зробити заради неї ще більше. Таку позицію прийняти легко — просто ми до неї не звикли. Зазвичай ми шукаємо причини зупинитися.
Ці дві моральні настанови мають дуже різні наслідки. Коли в людей, які зробили успішний крок, щоб досягти бажаного (наприклад, у спорті, навчанні чи заощадженні коштів), запитують, як багато, на їхню думку, вони вже зробили для реалізації своєї мети, виникає ймовірність, що вони поведуться зовсім інакше, наприклад, прогуляють тренування наступного дня, зустрінуться з друзями замість того, щоб навчатися, чи придбають якусь дорогу річ. Натомість запитання «Наскільки ви цілеспрямовані в досягненні своєї мети?» не спонукає людину до суперечливих вчинків. Просте зміщення орієнтира спонукає до дуже різного тлумачення власних дій: «Я зробив це, бо так хотів», а не «Я зробив це — тож тепер можу зробити те, чого насправді хочу!».