А що, як щури Олдза та Мілнера натискали на важіль самостимуляції до цілковитого виснаження не тому, що їм було неймовірно добре? Що, як стимульована ділянка мозку не давала їм відчути абсолютного задоволення, а лише обіцяла це відчуття? Можливо, пацюки натискали на важіль, бо мозок радив їм зробити це ще разочок — і тоді станеться щось неймовірне?
Олдз та Мілнер відкрили не центр задоволення — вони відкрили те, що нейробіологи називають системою винагороди. Стимульована ділянка — це частина найпримітивнішої мотиваційної системи мозку, яка розвинулася, щоб спонукати нас до активних дій. Саме тому перший щур Олдза та Мілнера залишався в кутку після першої стимуляції, і саме тому тварини були готові відмовитися від їжі та зазнавати ударів струмом заради ще одного імпульсу в мозок. Щоразу під час активації цієї ділянки мозок щура закликав: «Зроби це знову! Це буде дуже приємно!». Кожна наступна стимуляція змушувала щура продовжувати, однак власне стимуляція так і не давала бажаного задоволення.
Як ви побачите далі, цю систему в мозку можуть активувати не лише електроди. Меню ресторанів, різні каталоги, лотерейні квитки й телевізійна реклама — у нашому світі повно подразників, що можуть перетворити нас на щура Олдза та Мілнера, який чекає на примарне щастя. Коли це трапляється, наш мозок стає одержимим своїм «я хочу», і нам дедалі важче сказати «я не буду».
Нейробіологія нашого «я хочу»
Яким чином система винагороди змушує нас діяти? Коли мозок усвідомлює можливість отримати винагороду, то виділяє нейромедіатор під назвою дофамін. Дофамін підказує мозку, на що саме звертати увагу та до чого тягтися жадібними рученятами. Саме виділення дофаміну створює відчуття щастя, що більше схоже на збудження. Ми відчуваємо тривогу, стаємо пильні та зосереджені. Завбачивши можливість пережити приємні відчуття, ми готові попрацювати на цей шанс[115].
Останніми роками нейробіологи давали дофаміновому ефекту десятки різних назв, зокрема прагнення, хотіння, жага чи бажання. Однак дещо очевидно: це не відчуття чогось приємного, задоволення, насолоди чи фактичної винагороди. Дослідження демонструють, що, навіть якщо видалити всю дофамінову систему з мозку щура, він усе одно безглуздо шкіритиметься, коли отримає шматочок цукру. Але працювати за винагороду щур не буде. Пацюк полюбляє солоденьке, але доки не отримує цукру, він його не хоче[116].
У 2001 році стенфордський нейробіолог Браян Кнутсон опублікував переконливі результати дослідження ролі дофаміну в передчутті, але не переживанні винагороди. Він запозичив свій метод із відомого в біхевіоральній психології дослідження Івана Павлова — вироблення умовних рефлексів у собак. У 1927 році Павлов, який перед годівлею тварин калатав у дзвоник, виявив, що згодом, коли собаки чули сигнал, у них починалося слиновиділення, навіть якщо вони не бачили їжі. Собаки навчилися пов’язувати дзвінок з очікуванням обіду. Кнутсон припустив, що в мозку відбувається подібне «слиновиділення», коли він очікує на винагороду, і найважливіше, що тоді реакція мозку зовсім не така, як після фактичного одержання винагороди.
Учасникам дослідження, які підлягали функціональному МРТ, Кнутсон повідомляв про можливість виграти гроші, коли вони побачать особливий символ на екрані. Щоб одержати виграш, їм потрібно було натиснути на кнопку. Поява на екрані символа активувала дофаміновий центр винагороди, й учасники натискали на кнопку. Коли ж учасники насправді отримували гроші, ця ділянка мозку заспокоювалася. Радість від виграшу реєстрували інші ділянки мозку. Кнутсон довів, що дофамін стимулює дії, а не відчуття щастя. Очікування винагороди гарантувало, що учасники не втратять свого шансу отримати гроші внаслідок бездіяльності. Коли система винагороди активувалася, учасники переживали очікування, а не задоволення[117].