Усе, що, на нашу думку, дасть нам задоволення, активує систему винагороди — вигляд апетитної страви, запах ароматної кави, п’ятдесятивідсоткова знижка у вітрині крамниці, усмішка звабливого незнайомця, рекламний ролик, що обіцяє вам багатство. Викид дофаміну позначає цей новий об’єкт бажання як критичний для вашого виживання. Коли дофамін оволодіває вашою увагою, мозок зациклюється на отриманні чи повторенні того, що його стимулювало. Мета цієї витівки природи — не допустити нашої голодної смерті, бо нам ліньки зірвати з куща ягоду, чи вимирання людської раси, бо ми не хочемо завдати собі клопоту і привернути увагу потенційного партнера. Еволюції байдуже до самого відчуття щастя, однак, очікуючи на нього, ми боротимемося за виживання. Тому обіцянка щастя (а не власне його відчуття) — це стратегія мозку, щоб змусити нас полювати, займатися збиральництвом, працювати й паруватися.
Звісно, як і з більшістю примітивних інстинктів, нині ситуація дуже відрізняється від тієї, в якій формувався людський мозок. Візьмімо хоча б викид дофаміну, щоразу коли ми бачимо смачненьке, відчуваємо запах чи смак жирної або солодкої їжі. Дофамін гарантує, що ми напхаємося під зав’язку. Це прекрасний інстинкт, якщо ви живете у світі обмежених харчових ресурсів. Але в сучасному світі, де їжа не лише доступна, а й спеціально створювана, щоб викликати у вас максимальну дофамінову реакцію, потурання кожному сплеску дофаміну — це, радше, шлях до ожиріння, а не до виживання.
Або ж розгляньмо вплив сексуально відвертих зображень на нашу систему винагороди. Упродовж майже всієї історії оголену людину, що позує в звабливій позі, можна було побачити лише тоді, коли існувала реальна можливість парування. Звісно ж, невеличка мотивація до дій у цій ситуації не була б зайвою, якби ви хотіли зберегти генетичний фонд своєї ДНК. Проте нині ми живемо у світі, де порнографія широкодоступна в інтернеті, не кажучи вже про сповнені оголеними тілами рекламні ролики та розважальні програми. Саме через інстинкт гнатися за кожною із цих «можливостей» у людей розвивається залежність від порносайтів і з’являються жертви рекламних кампаній, де тему сексу використовують усюди — від реклами дезодорантів до дизайнерських джинсів.
Через доступність сучасних технологій і водночас примітивну систему мотивації нам стає дедалі складніше припинити стимуляцію дофаміну. Дехто з нас ще пам’ятає ті відчуття, коли натискаєш на кнопку автовідповідача, щоб дізнатися, чи немає там нових повідомлень. Чи нашу нетерплячість, доки модем підключиться до інтернету через телефонну лінію й ми почуємо таке довгоочікуване: «Вам надійшов лист». Тепер у нас є фейсбук, твіттер, електронна пошта й текстові повідомлення — сучасні еквіваленти пристроїв для самостимуляції Роберта Гіта.
Якщо нам відомо, що може надійти нове повідомлення чи що наступне відео на ютубі буде дуже кумедним, ми постійно перезавантажуємо сторінку, клікаємо на наступне посилання та безконтрольно перевіряємо свої девайси. Здається, наші телефони, смартфони та ноутбуки підключені безпосередньо до мозку і постійно заряджають нас дофаміном. Ніщо не викликає в мозку такої сильної залежності, як технології. Ми стаємо їхніми заручниками і прагнемо їх усе більше. Те, що ми нині робимо в інтернеті, — це метафора обіцянки винагороди. Ми шукаємо. І ще шукаємо. А потім ще трішки шукаємо, клацаючи бідолашною мишкою, наче той щур, що тиснув на важіль, прагнучи ще однієї «дози». Ми невпинно шукаємо примарну винагороду, яка нарешті нас задовольнить.
Мобільні телефони, інтернет та соціальні мережі, швидше за все, вплинули на нашу систему винагороди випадково, проте розробники комп’ютерних та відеоігор зумисне маніпулюють нею, щоб утримувати гравців на гачку. Гра стає цікавою, якщо наступний рівень ще цікавіший або ж якщо на вас чекає величезна винагорода. Саме тому від ігроманії так важко вилікуватися. В одному дослідженні було встановлено, що відеоігри підвищують рівень дофаміну, наче амфетаміни, — і саме цей дофаміновий викид зумовлює стійку залежність. Непередбачуваність гри невпинно стимулює дофамінові нейрони, приклеюючи вас до стільця. Залежно від ваших уподобань, вам це може здатися або неймовірно цікавою розвагою, або ж неетичною експлуатацією геймерів[118]. І хоча це діє не на всіх власників ігрової консолі, у вразливих категорій людей може розвинутися така сама залежність, як і від наркотиків. У 2005 році двадцятивосьмирічний сантехнік із Кореї Лі Сеунґ Сеоп помер від серцевої недостатності після того, як грав у «Старкрафт» п’ятдесят годин поспіль. Він не хотів ані їсти, ані спати — лише продовжувати гру[119]. У зв’язку з цим складно не згадати щурів Олдза та Мілнера, що тиснули на важелі до цілковитої знемоги.