Щойно я згадую в аудиторії про вміння пробачати собі, з усіх боків починають сипатися контраргументи. Таке враження, ніби я пропоную зміцнювати силу волі, кидаючи кошенят під автобус. «Якщо я не буду до себе суворим, то нічого не досягну». «Якщо я пробачу собі, то знову це зроблю». «Моя проблема не в тому, що я недостатньо суворий до себе, а в тому, що я недостатньо самокритичний!». Для багатьох пробачити собі означає виправдати себе, а це зовсім розслаблює. Мої слухачі переконані, що скотяться в прірву, якщо не будуть суворими до себе, тобто якщо не зосереджуватимуть увагу на своїх невдачах, не критикуватимуть себе, коли не дотягують до своїх високих стандартів, чи не погрожуватимуть собі жахливими наслідками своєї поведінки. Вони думають, що суворий голос у голові постійно повинен контролювати їхній апетит, інстинкти та слабкості. Вони побоюються, що, позбувшись цього внутрішнього диктатора і критика, взагалі втратять самоконтроль[155].
Більшість із нас теж так вважає: зрештою, ми змалку вчилися контролювати себе через батьківські накази та покарання. У дитинстві це необхідно, бо діти, варто визнати, — ті самі дикі тварини. Система самоконтролю остаточно розвивається аж у юності, тому дітям, поки формується їхня префронтальна кора, потрібна зовнішня підтримка. Однак багато дорослих ще й досі вважає себе дітьми, і, правду кажучи, поводиться не як мудрі вихователі, а радше, як суворі батьки. Вони критикують себе щоразу, як піддаються спокусі чи недотягують до власних очікувань: «Ти такий лінивий! Що з тобою таке?». Кожну невдачу вони використовують як доказ того, що потрібно бути до себе ще суворішими: «Ти не виконуєш жодної своєї обіцянки».
Якщо ви переконані, що ключ до міцнішої сили волі — це самокартання, ви такі не єдині. Але це помилка. Результати численних досліджень доводять, що самокритика незмінно асоціюється зі зниженням мотивації та погіршенням самоконтролю. Це також один із найпотужніших чинників розвитку депресії, яка висмоктує з людини сили «я буду» і «я хочу». Натомість самоспівчуття — схвальне та поблажливе ставлення до себе, особливо коли людина переживає стрес чи невдачу, — асоціюється з посиленням мотивації та кращим самоконтролем. Візьмімо, наприклад, результати експерименту, проведеного в Карлтонському університеті в Оттаві, Канада. Об’єктом спостереження стали студенти, які на цілий семестр закинули навчання. Чимало студентів відкладало навчання до першого іспиту, але не в кожного це стало звичкою. Студенти, які суворіше карали себе за невчасну підготовку до першого іспиту, найчастіше затягували підготовку й до наступних, на відміну від решти, що просто пробачили собі цей грішок. І що жорсткіші були докори сумління, то довше вони зволікали із підготовкою до наступного іспиту! А прощення — не відчуття провини — допомагало їм узяти себе в руки[156].
Ці відкриття суперечать нашим інстинктам. Чому так багато людей інтуїтивно відчуває, що самокритика — це наріжний камінь самоконтролю, а самоспівчуття — слизька доріжка до потурання своїм примхам? Що ще більше могло б стимулювати цих студентів, як не докори сумління через власні лінощі? І що може тримати нас у шорах, як не відчуття провини через невдачу?
Дивовижно, але відповідальність за свої вчинки зростає саме в того, хто пробачив собі, а не покарав. Дослідники з’ясували: людина готова взяти на себе особисту відповідальність за невдачу, якщо виявить до себе співчуття, а не критику. За цих умов вона також краще сприймає думки та поради інших і з більшою ймовірністю вчитиметься на власних помилках[157].
Прощення допомагає людині пережити невдачу, бо так вона позбувається сорому та почуття провини через те, що трапилося. Ефект «якого біса» — це спроба уникнути негативних емоцій, що супроводжують особисті невдачі. Якщо ми не відчуваємо провини і не критикуємо себе, нам немає від чого тікати. Це означає, що краще проаналізувати свою помилку — тоді зникне й спокуса її повторити.