З іншого боку, якщо щоразу розглядати свої помилки як доказ того, що ти безнадійний невдаха, який завжди все псує, — це нікчемне існування, сповнене ненависті до самого себе. Вашим найнагальнішим завданням буде позбутися цього відчуття, а не вчитися чогось на власних помилках. Тож самокритика як стратегія самоконтролю обертається проти нас. Як і інші форми стресу, такий стан призводить лише до бажання заспокоїти себе — чи то втопити своє горе в найближчому барі, чи то підняти собі настрій за допомогою кредитної картки.
Експеримент із силою волі: вчимося пробачати собі невдачі
Усі припускаються помилок та зазнають невдач. Але важливий не сам факт невдачі, а те, як ми даємо цьому раду. Я пропоную вашій увазі вправу, яку використовують психологи, щоб навчити людей співчувати собі в разі особистої невдачі. Дослідження доводять, що таке ставлення до себе зменшує відчуття провини і підвищує особисту відповідальність — чудова комбінація, щоб допомогти вам зібрати докупи силу волі й повернути вас на шлях істинний. Згадайте конкретну ситуацію, коли ви піддалися спокусі чи відкладали якусь важливу справу, і спробуйте дотримуватися трьох принципів, наведених нижче. Коли ви дасте маху, пригадайте ці принципи: вони допоможуть вам позбутися відчуття провини, сорому і не допустити наступної невдачі.
1. Що ви відчуваєте? Думаючи про невдачу, зверніть увагу на свої відчуття. Які емоції ви переживаєте? Які фізичні відчуття? Чи можете ви згадати, як почувалися одразу ж після невдачі? Як би ви це описали? Зверніть увагу, чи ви критикуєте себе: якщо так, то що саме ви собі говорите? Такий ретельний самоаналіз допоможе вам зрозуміти, що ви відчуваєте.
2. Усі ми люди. Усі ми боремося зі своїми слабкостями й іноді втрачаємо над собою контроль. Але така вже людська натура, і невдача не означає, що з вами щось не так. Усвідомте це. Згадайте про іншу людину, яку ви поважаєте і яка вам не байдужа: у неї траплялися подібні невдачі та провали? Це може пригамувати голос самокритики та зменшити сумніви в собі.
3. Що ви порадили б другові? Уявіть, що ви сказали б близькому другу, який опинився в подібній ситуації. Які слова підтримки ви дібрали б? Як би ви підбадьорили його не зупинятися на шляху до своєї мети? Це допоможе вам із власними невдачами.
Бен, двадцятичотирирічний шкільний учитель, що викладав суспільствознавство, поставив собі за мету написати роман до кінця літніх канікул. Для цього потрібно було писати по десять сторінок щодня. Насправді він встигав лише дві-три сторінки на день, а потім відчував розпач через те, що сильно відстає від свого графіка. Усвідомивши, що книжки до початку шкільного року він не закінчить, Бен відчув себе шахраєм. Якщо він не зробить цього зараз, коли так багато вільного часу, то як же він писатиме, коли потрібно буде перевіряти силу-силенну домашніх завдань і складати плани уроків? Бен почав сумніватися, чи потрібно взагалі намагатися вкластися у графік, адже досі йому це все одно не вдавалося. «Справжній письменник уже давно впорався б, — казав він собі. — Справжній письменник ніколи не грав би в комп’ютерні ігри замість того, щоб писати книжку». Критично поглянувши на своє творіння, він переконав себе, що це непотріб.
З початком навчального року Бен і справді закинув свою книжку. На мої лекції він записався, щоб навчитися мотивувати своїх учнів, але коли ми обговорювали тему самокритики, впізнав себе. Коли Бен виконував вправу із самопрощенням за свій покинутий роман, перше, що він відчув — це страх та невпевненість у собі. Проваливши завдання писати по десять сторінок на день, Бен злякався, що в нього взагалі немає письменницького хисту. Його заспокоїла ідея, що такі невдачі — особливість людської натури, а не доказ відсутності таланту. Він згадав історії про інших письменників, які стикалися з купою труднощів на початку кар’єри. Щоб поспівчувати собі, Бен уявив, що сказав би учню, який готовий був здатися. Чоловік розумів, що сам переконував би учня йти до своєї мети, якби вона була справді важливою. Він наполягав би, що кожне зусилля наближає людину до мети. І вже точно не сказав би: «Жартуєш? Твоя робота нікчемна».
Після цього Бен знайшов у собі нові сили та повернувся до незакінченої книжки. Чоловік зобов’язав себе писати раз на тиждень: поставивши собі більш реалістичну мету на навчальний рік, він відчув, що працювати стало набагато приємніше.