Усі ми іноді починаємо сумніватися в собі та критикувати себе, однак цей голос ніколи не наблизить нас до мети. Замість цього спробуйте стати на позицію наставника чи хорошого друга, який у вас вірить, хоче для вас лише найкращого та підтримує у скрутні часи.
Фантастичні перетворення
Ми вже переконалися, що існує безліч способів, як негативні емоції можуть призвести до невдачі. Стрес активує імпульсивні бажання, і спокуси стають у наших очах ще привабливішими. Варто лише нагадати нам про смертність — і ми заспокоюватимемо себе їжею, шопінгом чи сигаретою. Відчуття провини і самокритика — це битий шлях до «Якого біса? Я теж маю право трохи розслабитися».
Іноді негативні емоції штовхають нас у геть іншому напрямку. Відчуття провини, страх та тривога змушують нас звертатися до того, від чого нам справді стає добре: ми обіцяємо собі змінитися. Психологи Джанет Поліві та Пітер Герман з Університету Торонто, що першими відкрили ефект «якого біса», з’ясували, що найчастіше ми вирішуємо змінитися, коли пригнічені: відчуваємо докори сумління, бо переїли, невчасно сплатили рахунки, хильнули зайвого чи непокоїмося через своє здоров’я. Рішення змінитися дає нам негайне відчуття полегшення та контролю. І ми вже не думаємо про себе як про того, хто припустився помилки, адже ми можемо стати геть іншою людиною.
Обіцянки змінитися сповнюють нас надією. Нам подобається уявляти, як ці зміни перетворюють наше життя; ми фантазуємо про те, якою людиною станемо. Дослідники стверджують, що рішення сісти на дієту сповнює людину сил, а склавши план тренувань у спортзалі, вона відчуває себе вищою на зріст (але ніхто не каже, що ці фантазії реалістичні). Ми переконуємо себе, що люди ставитимуться до нас інакше. Усе зміниться. Що вища мета, то сильніший спалах надії. Тож, вирішивши змінитися, ми схильні ставити собі заскладні завдання. Навіщо ця скромність, коли можна розгулятися на повну? Для чого починати з малого, коли можна отримати все й одразу?[158]
На жаль, обіцянка змінитися — як і обіцянка винагороди та полегшення — рідко стає реальністю. Нереалістичний оптимізм дає тимчасові позитивні емоції, але опісля нам стає ще гірше. Рішення змінитися — це негайне задоволення, що сповнює прекрасними відчуттями ще до того, як щось зроблено. Але зусилля, яких потрібно докласти, щоб справді змінитися, можуть глибоко нас розчарувати, бо перші результати не завжди такі приємні, як ми собі нафантазували («Я схуд на десять кілограмів, а працюю на тій самій паскудній роботі!»). Коли ми зазнаємо невдачі, початкова ейфорія від рішення змінитися перетворюється на розчарування та розпач. Не дотягуючи до своїх очікувань, ми самі провокуємо відчуття провини, депресію і сумніви в собі, а емоційний підйом після клятвеної обіцянки змінитися швидко зникає. У такій ситуації більшість людей узагалі перестає докладати будь-яких зусиль. Лише коли ми втрачаємо контроль над почуттями і нам потрібен ковток надії, ми знову присягаємося собі змінитися — і цикл починається спочатку.
Поліві та Герман називають цей цикл «синдромом хибної надії». Як стратегія зміни він геть неефективний, бо ніколи нею й не був. Це стратегія покращення самопочуття, а це геть інше. Якщо вам потрібно лише відчувати надію, вона, звичайно, може допомогти. Обіцянка змінитися для більшості людей — це найкраща частина процесу змін. Після цього зазвичай починається низхідний рух: потреба постійно контролювати себе, казати «так», коли хочеш сказати «ні», і навпаки. Зусилля, які ми докладаємо до реальних змін, не можна порівняти з ейфорією від фантазування про такі зміни. Тому нам не лише простіше, а й веселіше просто обіцяти собі змінитися, не доводячи справи до кінця. Саме тому багато з нас ліпше здадуться та починатимуть усе спочатку знову і знову, замість того, щоб знайти спосіб змінити все на краще. Максимум, що ми отримуємо, фантазуючи про наші кардинальні перетворення — це сильний наркотик, з якого не так легко «зістрибнути».
Синдром хибної надії особливо підступний, бо він маскується під самоконтроль. Насправді він так вправно нас обманює, що, читаючи цей розділ, ви, швидше за все, подумали про ще одну пастку сили волі, а не про позитивні аспекти негативних емоцій. Саме тому цей синдром і вартий уваги. Між мотивацією, необхідною нам, щоб змінитися, та нереалістичним оптимізмом, який може зашкодити нашим зусиллям, існує тонка межа. Потрібно вірити, що зміни можливі: без надії ми вдовольнялися б тим, що вже маємо. Але слід уникати поширеної пастки — обіцянки винагороди, яка впливає на наші емоції, а не на вчинки. Бо інакше ми не зміцнимо силу волі, а перетворимося на ще одного щура, що тисне на важіль, сподіваючись отримати винагороду[159].