Економісти виявили, що ми знайдемо будь-які виправдання для винагороди, яку обрали першою. Якщо людина запитає в себе, навіщо брати чек на 50 доларів, то придумає силу-силенну причин на користь негайної винагороди («Мені ці гроші зараз дуже потрібні», «Хтозна, чи дадуть мені цей чек на 100 доларів через дев’яносто днів»). Якщо та сама людина запитає в себе: «Навіщо мені чек на 100 доларів?», то також вигадає безліч причин на користь відтермінованої винагороди («На ці гроші я куплю вдвічі більше продуктів», «Через дев’яносто днів гроші мені будуть потрібні так само, як і зараз»). Знижка на майбутню винагороду суттєво зменшується, якщо людина спершу думає про майбутнє заохочення.
Можете використовувати цей хитрий спосіб ухвалення рішень, щоб опиратися будь-якій спокусі одержати негайну насолоду:
1. Коли ви схильні діяти всупереч своїм інтересам у перспективі, розглядайте це рішення як відмову від вірогідно найкращої майбутньої винагороди на користь абиякого тимчасового задоволення.
2. Уявіть, що більша винагорода вже ваша і ви насолоджуєтеся плодами свого самоконтролю.
3. Потім запитайте в себе: чи готові ви все це обміняти на швидкоплинну спокусу?
Аміна, студентка другого курсу Стенфордського університету, — амбіційний майбутній біолог, що мріяла стати лікарем. Дівчина зізналася у своїй залежності від соціальної мережі «Фейсбук». Під час лекцій вона постійно заходила на сайт, пропускаючи повз вуха важливу інформацію. Також вона годинами засиджувалася у фейсбуці, коли мала навчатися. Там завжди є що переглянути — новини від друзів, фотоальбоми, сторінки пабліків, тож спокуса була нескінченною. Сайт не міг сказати їй «досить», тож вона сама мала знайти спосіб зупинитися.
Щоб перебороти бажання зайти на сайт, Аміна почала розглядати його як загрозу для своєї найбільшої мети — стати лікарем. Коли їй хотілося трохи посидіти у фейсбуці, вона запитувала в себе: «Чи варто це моєї мрії?». Аміна не могла не визнати, що проводила там забагато часу. За допомогою фотошопу вона навіть прималювала свою голову до тіла хірурга й поставила це зображення на робочий стіл свого ноутбука. Вона дивилася на нього щоразу, щоб нагадати собі про мрію або переконатися, що та реальна.
Без шляху до відступу: цінність попереднього зобов’язання
У 1519 році Фернандо Кортес де Монрой і Пісарро, іспанський конкістадор, шукач золота й срібла, очолив експедиції з Куби до півострова Юкатан у Південно-Східній Мексиці. З ним було п’ять сотень солдатів та триста цивільних на одинадцяти кораблях. Кортес прямував на материк, щоб завоювати аборигенів, захопити землі та награбувати якнайбільше коштовностей.
Однак місцеве населення і не думало здаватися так швидко. Центральна Мексика була землею ацтеків, очолюваних могутнім бого-королем Монтесумою та відомих своїми кривавими ритуалами з людськими жертвоприношеннями. Люди Кортеса мали лише кілька коней та артилерійських гармат, тож їх навряд чи можна було назвати потужною армією. Коли вони нарешті висадилися на узбережжі Мексики, їх охопив сумнів, чи варто йти далі вглиб материка. Вони хотіли залишитися в безпеці біля берега, звідки швидко могли втекти морем. Кортес був певен: після першої ж битви команда почне відступати, якщо знатиме, що судна чекають на них неподалік. За легендою, він наказав своїм офіцерам спалити кораблі. Іспанські дерев’яні галеони та каравели були надзвичайно легкозаймистими. Тож Кортес запалив перший смолоскип — судна вигоріли вщент і пішли на дно.
Це один із найвідоміших в історії прикладів невідступного дотримання своїх планів. Затопивши свої кораблі, Кортес продемонстрував, що розуміється на людській природі. Хоч ми і можемо здаватися хоробрими та невтомними шукачами пригод, але наше майбутнє «я» здатні здолати страх та втома. Кортес спалив кораблі, щоб не дозволити своїм людям піддатися страху. Він не залишив команді (її майбутній сутності) жодного шляху для відступу[172].
Це улюблена історія біхевіоральних економістів. Вони впевнені, що найкраща стратегія самоконтролю — це, по суті, спалити свої кораблі. Одним із перших цю стратегію запропонував Томас Шеллінґ, біхевіоральний економіст, який у 2005 році одержав Нобелівську премію в галузі економічних наук за теорію холодної війни, що була присвячена питанню, як ядерні держави можуть залагодити конфлікт. На думку Шеллінґа, щоб досягти мети, потрібно обмежити собі варіанти вибору. Він назвав це попереднім зобов’язанням, запозичивши ідею зі своєї теорії ядерного стримування. Нація, яка бере на себе попередні зобов’язання, — скажімо, впроваджуючи політику негайної та жорсткої відплати, — стає загрозливішою в очах супротивника порівняно з нацією, яка вагається, чи завдавати удару у відповідь. Шеллінґ вважає, що між раціональним «я» та «я», вразливим до спокус, відбувається війна, і кожне з них має дуже різні цілі. Ваше раціональне «я» встановлює курс, якого ви повинні дотримуватись, проте «я», сприйнятливе до спокус, часто вирішує змінити його в останню хвилину. Якщо цьому зваблюваному «я», з його суперечливими бажаннями, дозволити робити все, що йому заманеться, це неминуче вам зашкодить[173].