Гноми з Белеґоста були останньою з усіх східних сил, яка продовжувала стійко триматись; отак вони і здобули собі славу. Бо науґріми хоробріше, ніж ельфи та люди, протистояли вогню, а до того ж вони звикли носити у бою великі маски, на які страшно було дивитися; ті маски добре захищали їх від драконів. І якби не гноми, то Ґлаурунґ і його поріддя випалили б усіх, хто ще залишався з нолдорів. Але науґріми обступили його кільцем, коли він напав, і навіть його могутня броня не була надійним захистом від ударів їхніх величних сокир; тож коли, розлютившись, Ґлаурунґ повернувся, і збив Азаґгала, Володаря Белеґоста, і наповз на нього, то Азаґгал останнім ударом загнав йому в черево ножа, і так сильно поранив дракона, що той утік із бойовища, і налякані почвари Анґбанда кинулися вслід за ним. Тоді гноми підняли тіло Азаґгала і понесли його геть; вони вже не зважали на ворогів, лише відступали повільною ходою, співаючи похоронну пісню глибокими голосами, наче то була церемонія пишного поховання в їхній країні; й ніхто не посмів зупинити їх.
А тим часом на західному фланзі битви Фінґон і Турґон зітнулися з навалою недругів, що втричі переважала за кількістю всю королівську міць. Надійшов Ґотмоґ, Володар Балроґів, верховний капітан Анґбанда; він врізався темним клином у лави ельфійського лицарства, оточивши Короля Фінґона та відтіснивши Турґона і Гуріна аж до Твані Сірех. Потому розвернувся і накинувся на Фінґона. Затятою була їхня битва. Нарешті Фінґон залишився стояти сам-один поміж тілами убитих бійців і боровся з Ґотмоґом доти, доки ззаду до нього не підкрався інший балроґ і не оповив його сталевим батогом. Тоді Ґотмоґ потнув Фінґона чорною сокирою, аж зметнулось угору біле полум’я над королевим розколотим шоломом. Так загинув Король Нолдорів; перетворився на прах під ударами ворожих булав, і срібно-блакитний ельфійський стяг опинився у багнюці, перемішаній із кров’ю.
Позиції було здано; проте Гурін і Гуор із рештками Дому Гадора все ще стійко трималися разом із Турґоном з Ґондоліна; і вояки Морґота ніяк не могли захопити Сіріонового Проходу. Тоді Гурін звернувся до Турґона з такими словами:
— Відступай не гаючись, володарю, поки є час! Бо ти останній із Дому Фінґолфіна, тож у тобі — остання надія елдарів. Поки стоятиме Ґондолін, страх не відступить од серця Морґота.
Але Турґон відповів:
— Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі.
Тоді заговорив Гуор і сказав:
— Однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу я тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоча тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, проте з мого життя і з твого зійде нова зоря. Прощавай!
Маеґлін, син сестри Турґона, уважно спостерігаючи за всім, почув ці слова й ніколи не забував їх.
Тоді Турґон прислухався до поради Гуріна та Гуора і, скликавши всіх, хто вцілів із воїнства Ґондоліна, а також тих, кого вдалося зібрати з Фінґонового народу, відступив до Сіріонового Проходу; а його капітани Ектеліон і Ґлорфіндел прикривали лівий і правий фланги, щоби ніхто з ворогів не проскочив повз них. Що ж до Дор-ломінців, то вони, за велінням Гуріна та Гуора, йшли в ар’єргарді, бо й самі в душі не бажали покидати Північноземелля, тож мали намір, якщо їм не вдасться відвоювати рідних осель, стояти тут до самого кінця. Так було відшкодовано зраду Улдора; і з усіх воєнних подвигів, які здійснили отці людей в ім’я елдарів, останній спротив мужів Дор-ломіну — найбільш уславлений.
І сталося так, що Турґон пробивався на південь, а зайшовши за спини бійців Гуріна та Гуора, під їхнім прикриттям перетнув Сіріон, і зник у горах, і, захований від очей Морґота, врятувався. Тим часом брати зібрали довкола себе рештки дому Гадора і крок за кроком відступали, доки, перейшовши Твань Сірех, уперлись у потік Рівіл. Там вони зупинилися й уже не задкували.