Тоді всі сили Анґбанда навалою рушили на них, перебираючись через потік по тілах загиблих, і оточили рештки Гітлуму, подібно до того, як приплив, набираючи швидкість, оточує камінь. І в час, коли сонце схилилося на захід і тіні від Еред-Ветріну потемнішали, загинув Гуор, уражений отруйною стрілою просто в око, й усі звитяжні воїни Гадора покотом полягли довкола свого володаря; й орки стинали їм голови та скидали на купу, яка у світлі призахідного сонця нагадувала золотий курган.
Осамотілий Гурін тримався найдовше. Він одкинув свого щита, і потягся по сокиру капітана орків, і схопив її обіруч; і співають у піснях, що сокира та димілася від чорної крові тролів-охоронців Ґотмоґа, поки кров засихала. З кожним ударом Гурін викрикував:
— Ауре ентулува! Час настане знову!
Він повторив цей клич сімдесят разів; але, врешті, його таки взяли живцем — за наказом Морґота, — й орки хапали Гуріна цурпалками рук, бо їхні кисті, які він пообрубував, усе ще мертво чіплялися за його одяг; і кількість нападників ставала чимраз більшою, аж поки він упав під вагою їхніх тіл. Тоді Ґотмоґ зв’язав його і поволік до Анґбанда — насміхаючись.
Отак, коли сонце скотилося за Море, завершилася битва Нірнает-Арноедіад. У Гітлумі запала ніч, а з Заходу налетіла шалена вітряна буря.
Морґот тріумфував, адже всі задуми втілилися так, як того прагнуло його серце; бо люди позбавили життя людей і зрадили елдарів, а страх і ненависть розділили тих, кому би належало об’єднатися проти нього. З того дня серця ельфів одчужилися від усіх людей, окрім тих, котрі належали до Трьох Домів Едайнів.
Королівства Фінґона вже не існувало, а сини Феанора поневірялися, наче листя на вітрі. їхня зброя валялася хтозна-де, а їхню заставу прорвали; самі ж брати призвичаїлися до дикого лісового життя біля підніжжя Еред-Ліндону, змішавшись із Зеленими ельфами Оссіріанду й утративши колишню силу та славу. У Бретілі, під захистом лісів, мешкали нечисленні галадіни, і їхнім володарем був Гандір, син Галдіра; та до Гітлуму не повернувся жоден ані з воїнства Фінґона, ні з дому Гадора, і не надійшло жодної вісточки про битву та долю володарів. Але Морґот вислав туди східнян, котрі йому прислужилися, відмовившись оддати їм багаті землі Белеріанду, якими вони прагнули заволодіти; він запроторив їх у Гітлум і заборонив покидати цей край. Отак Морґот винагородив східнян за зраду Маезроса: довелося їм діймати і грабувати старих, дітлахів та жінок з народу Гадора. Уцілілих елдарів із Гітлуму доправили на північні копальні, де всі вони гарували рабами, крім хіба тих, котрі вислизнули від Морґотових слуг і втекли у нетрі та гори.
Орки й вовки безперешкодно вешталися цілою Північчю, пробираючись дедалі глибше на південь Белеріанду, аж до Нан-татрену, Вербової Землі, та кордонів із Оссіріандом, і ніхто ні на рівнині, ні в нетрях не міг почуватись у безпеці. Доріат уцілів, а чертоги Нарґотронда огортала таїна; проте Морґота вони цікавили мало: чи то він не досить знав про них, чи то злостиві його задуми наразі не визначили їхньої смертної години. Багато хто подався до Гаваней і прихистився за стінами Кірдана, а моряки плавали туди-сюди при узбережжі, тривожачи ворогів блискавичними набігами з води. Та наступного року, ще до приходу зими, Морґот вислав численні війська до Гітлуму та Неврасту, і вони спустилися ріками Брітон та Неннінґ, і спустошили цілісінький Фалас, і взяли в облогу стіни Брітомбара й Еґлареста. Вони привели із собою ковалів, рудокопів і повелителів вогню, встановили величезні машини; і, незважаючи на відважний опір, їм, зрештою, вдалося проламати стіни. Тоді Гавані перетворилися на руйновище, вежу Барад-Німрас було повалено, а більшість Кірданового народу загинула чи була перетворена на рабів. Лиш одиниці зійшли на корабель і втекли морем; серед них був і Фінґонів син Ерейніон Ґіл-ґалад, якого батько відіслав до Гаваней після Даґор-Браґоллаху. Оті вцілілі попливли разом із Кірданом на південь до Острова Балар, де влаштували притулок для всіх, хто міг туди дістатися; вони-бо утримували опорний пункт також і біля Гирла Сіріону, а там, у струмках і водах із густими, як ліс, очеретами лежали у сховку легкі та бистрі човни.
І коли Турґон дізнався про це, то знову послав гінців до Гирла Сіріону і благав Кірдана Корабельника про допомогу. На прохання Турґона Кірдан збудував сім бистрих човнів, і вони відпливли на Захід; але про них до Балару ніколи не надходило жодних вістей, окрім єдиної. Моряки одного з тих човнів довго змагалися з морем, а коли у відчаї повернули судно назад, то затонули при самих берегах Середзем’я під час сильного шторму; втім, одного мореплавця Улмо таки порятував од гніву Оссе, і хвилі підхопили його, й винесли на узбережжя в Неврасті. Звали того ельфа Воронве; він був одним із тих, кого Турґон вирядив гінцем із Ґондоліна.