Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північні кордони, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів. Орків вигнали з Дімбару, й Анґлахел утішився, що його витягли з піхов; коли ж настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники раптом не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.
І от, тільки-но Белеґ покинув розбійників, аби повернутись у Доріат, Турін повів свою ватагу з долини Сіріону на захід; бо вони стомилися від життя неспокійного, настороженого та сповненого страху гонитви і прагнули знайти безпечне лігво. І якось увечері трапилося так, що вони перетнулися з трьома гномами, котрі, забачивши їх, почали тікати; проте одного, котрий відстав, розбійники таки схопили і повалили долі, а хтось із них узяв лука і випустив стрілу навздогін тим двом, котрі вже розчинялись у сутінках. І виявилося, що спійманого гнома звали Мім; і він благав Туріна подарувати йому життя, пропонуючи натомість провести їх до потаємних чертогів, не відомих нікому, крім нього самого. Тоді Турін пожалів Міма і змилостивився над ним; і сказав:
— Де твій дім?
А Мім відказав:
— Дім Міма понад землею, на високому пагорбі; Амон-Руз іменують той пагорб відтоді, як ельфи змінили всі назви.
Тоді Турін довго і мовчки дивився на гнома й нарешті сказав:
— Ти проведеш нас до того місця.
Наступного дня розбійники під проводом Міма вирушили до Амон-Руза. І стояв той пагорб на східному краї узвишшя вересових пустищ, які здіймалися між долинами Сіріону та Нароґом, і маківка його височіла понад камінною пусткою; стрімке та сіре його верхів’я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який укрив камінь. Щойно Турінова ватага наблизилася, світло призахідного сонця, пробившись крізь хмари, осяяло маківку Амон-Руза і сереґон запишався у цвіті. І котрийсь із розбійників мовив:
— На вершині пагорба — кров.
Але Мім провів їх угору таємними стежками, які в’юнилися стрімкими схилами Амон-Руза; і при вході в печеру гном уклонився Турінові, сказавши:
— Заходьте до Бар-ен-Данвезу, Дому Викупу. Так його варто називати тепер.
Тоді, принісши світло, привітати його надійшов інший гном, і вони перемовилися між собою, і притьма зникли в темряві печери; але Турін пішов слідом і небавом, у глибині, дістався до покою, освітленого тьмяними лампами, які звисали на ланцюгах. Там він застав Міма, який стояв навколішки біля камінного ложа при стіні, дер на собі бороду і голосив, безперервно повторюючи одне ім’я; а на ложі лежав третій гном. Турін увійшов і, ставши біля Міма, запропонував йому допомогу. Тоді Мім глянув угору і мовив:
— Ти не можеш нічим допомогти. Адже це Кгім — мій син; він помер, уражений стрілою. Помер на заході сонця. Так сказав мій син Ібун.
Після цих слів у серці Туріна заворушився жаль, і він промовив до Міма:
— Шкода! Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар-ен-Данвез; і якщо я коли-небудь розбагатію, то на знак скорботи виплачу викуп за твого сина золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твого серця.
Тоді Мім підвівся і довго дивився на Туріна.
— Я чую тебе, — сказав він. — І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете жити тут, якщо бажаєте.
Так почалося життя Туріна в потаємній оселі Міма на Амон-Рузі; й Турін походжав зеленим дерном при вході в печеру, і подивлявся на схід, на захід і на північ. І, глянувши в північному напрямку, він угледів, як Бретілський Ліс зелено обступає Амон-Обел, і погляд його щоразу звертався туди, а він і не знав, чому, адже серце його линуло на північний захід, де — за багато-багато ліг, на краю овиду — йому ввижалися Гори Тіні, які обступали рідний дім. А ввечері Турін поглянув на захід, на сонце, що котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.
Згодом Турін багато розмовляв із Мімом, і, сидячи з ним віч-на-віч, слухав про його ремесло та життя. Бо Мім походив із роду гномів, котрих у стародавні часи вигнали з великих гномівських міст сходу, і ще задовго до повернення Морґота вони подалися на захід до Белеріанду. Тоді потроху призвичаїлися жити потайки, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, схиливши плечі, швидко та крадькома. До того, як гноми з Ноґрода та Белеґоста перейшли через гори, ельфи Белеріанду не відали, що то за дивні створіння, а тому переслідували їх і вбивали; та згодом дали їм спокій і почали називати ноеґит-нібін — дрібногномами — синдарською мовою. Дрібногноми не любили нікого, крім себе; ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше — Вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Саме гноми, задовго до того як Король Фінрод Фелаґунд приплив із-за Моря, відкрили печери Нарґотронда і почали їх розкопувати; а попід вершиною Амон-Руза, Лисого Пагорба, повільні руки дрібногномів розточували та поглиблювали печери впродовж багатьох років їхнього спокійного життя тут, на безпечній відстані від Сірих ельфів із лісів. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем’ї — всі, крім Міма та двох його синів, і був той Мім старий навіть за мірками гномів, старий і забутий. І кузні в його чертогах стояли без діла, а сокири іржавіли, і їхні назви жили хіба що у старовинних легендах Доріату і Нарґотронда.