Коли наблизилася пора зимового сонцестояння, з Півночі принесло снігопади, та ще і значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах, і Амон-Руз позаносило глибокими снігами; тож казали, ніби з поширенням влади Анґбанда зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Лише найсміливіші з розбійників одважувалися виходити назовні, бо дехто зліг од недуги, а всіх разом діймав голод. Але якось у тьмяному присмерку зимового дня перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і статечним. Він підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, тримаючи під широким плашем великий пакунок, і при світлі вогню Турін знову побачив обличчя Белеґа Куталіона.
Отак Белеґ іще раз вернувся до Туріна, і радісною була їхня зустріч. Ельф приніс із Дімбару Драконів Шолом Дор-ломіну, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях. Але син Гуріна таки не бажав повертатись у Доріат, і Белеґ, піддавшись любові всупереч розважливості, не рушив далі, а зостався з ним і старанно трудився на благо Турінової ватаги. Виходжував поранених і хворих, годував їх лембасом, дарунком Меліан, і вони швидко зцілювалися, бо Сірі ельфи хоч і поступалися вигнанцям із Валінору в знанні та майстерності, проте їхнє розуміня життєвої мудрості будь-яких істот Середзем’я було для людей недосяжним. А тому що Белеґ був дужий, витривалий і далекоглядний — і зором, і розумом, — він заслужив повагу в товаристві розбійників. Однак у Бар-ен-Данвез прокралася ненависть: ельф ставав дедалі осоружніший Мімові, який разом із Ібуном сидів у найглибших закапелках свого дому й ні з ким не розмовляв. Але Турін тоді вже мало зважав на гнома, бо зима проминула, настала весна, і розбійники мусили взятися до суворішої роботи.
Хто нині відає про наміри Морґота? Хто може уявити далекосяжність думки того, котрий був Мелкором, наймогутнішим серед Айнурів Величної Пісні, а тієї пори сидів на темному троні Півночі як темний володар, зважуючи у власній злобі отримані вісті й бачачи внутрішнім зором і розуміючи вчинки та наміри ворогів навіть краще, ніж могли підозрювати наймудріші з них, опріч Королеви Меліан? До неї часто линула його думка, та, досягнувши її, зупинялася безпорадно.
Тепер-бо знову заворушилися сили Анґбанда; і, наче довгі пальці загребущої руки, передові загони його армій намацували шляхи підступів до Белеріанду. Вони пройшли Анаховим Проходом, і захопили Дімбар, і облягли ціле північне узграниччя Доріату. Спускалися вони і старовинною дорогою, що вела через довгу ущелину Сіріону, повз острів, де раніше стояв Фінродів Мінас-Тіріт, тобто через територію між Малдуіном та Сіріоном, і далі, під прикриттям Бретілського Лісу, до Переправ через Тейґлін. Звідти дорога перебігала в Заповідну Рівнину, проте орки не надто просунулися тією дорогою, бо в нетрях оселився таємничий жах, а з червонястого пагорба зорили пильні очі, про які їх не попередили. Бо Турін знову надягнув Шолом Гадора; й від краю до краю Белеріанду, попід лісовими кронами, понад струмками та поза гірськими перевалами ширився поголос, ніби Лук і Шолом, які загинули в Дімбарі, знову воскресли, хоча на те й не було жодної надії. Тоді чимало людей і ельфів, котрих позбавили проводиря та власності, але не залякали, зібралися з духом і рушили на пошуки Двох Капітанів. Дор-Куартолом, Землею Лука і Шолома, почали називати в той час територію поміж Тейґліном та західним узграниччям Доріату; Турін же прибрав нове ім’я — Ґортол, Шолом Жаху, і серце його знову піднеслося. Слава про подвиги Двох Капітанів докотилася до Менеґрота, до глибинних чертогів Нарґотронда і навіть до прихованого володіння Ґондоліна; почули про них і в Анґбанді. Тоді розсміявся Морґот, бо син Гуріна, одягши Драконів Шолом, викрив себе, і небавом Амон-Руз оточили шпигуни.