Узимку того року гном Мім і син його Ібун вийшли з Бар-ен-Данвезу на пошуки корінців у нетрях, аби поповнити запаси на зиму, і потрапили в полон до орків. Тоді Мім удруге пообіцяв ворогам провести їх таємними стежками до свого дому на Амон-Рузі; та, прагнучи відтермінувати виконання обіцяного, він висунув умову: зберегти життя Ґортолові. Тоді орківський капітан засміявся і сказав:
— Авжеж, ми збережемо життя Туріну, синові Гуріна.
Так було викрито Бар-ен-Данвез, і поночі орки, котрих провадив Мім, безперешкодно дісталися туди. Багато Турінових соратників загинуло, так і не прокинувшись; а декотрі вибігли внутрішніми сходами на вершину пагорба і билися там до смерті, і кров їхня залила сереґон, який укривав каміння. На Туріна ж накинули сіті, він заплутався, і його здолали та повели геть.
А по якомусь часі, коли все довкола стихло, Мім вибрався з мороку свого дому; сонце сходило над туманами Сіріону, а він стояв над загиблими на вершині пагорба. І збагнув Мім, що не всі тут мертві, й зиркнув на одного з полеглих, і зустрівся поглядом із ельфом Белеґом. Тоді довго стримувана ненависть закипіла в ньому, й він підступив до Белеґа, й витяг меч Анґлахел, що лежав поблизу, під тілом одного із загиблих; але Белеґ, важко підвівшись, вихопив у нього меча і замахнувся ним на гнома — нажаханий Мім, волаючи, втік із вершини. А Белеґ крикнув йому навздогін:
— Однаково не уникнути тобі помсти дому Гадора!
Тяжко поранений був Белеґ, проте був він і могутнім ельфом Середзем’я, а ще — знався на цілительстві. Тому Міцнолукий вижив, сили його поволі відновились, і він узявся шукати між мертвими Туріна, щоби поховати друга. Та не знайшов його тіла і тоді зрозумів, що син Гуріна й досі живий і прямує до Анґбанда.
З дещицею надії в серці Белеґ полишив Амон-Руз і вирушив на північ, йдучи слідами орків у напрямку до Переправ через Тейґлін; потому переправився через Брітіах і мандрував Дімбаром до Анахового Проходу. І вже от-от мав наздогнати їх, бо йшов без спочинку, а орки гаяли час, полюючи та ніяк не очікуючи переслідування, адже дорога вела їх на північ. Белеґ же не збився зі сліду навіть у жахливих лісах Таур-ну-Фуіну, бо у слідопитстві ніхто в Середзем’ї не зміг би його перевершити. Але, просуваючись поночі тією страшною землею, він натрапив на істоту, котра лежала під великим усохлим деревом і спала; і Белеґ, сповільнивши кроки біля сплячого, побачив, що то ельф. Тоді Міцнолукий заговорив із ним і дав йому лембасу, і запитав, яким вітром занесло його в ці жахливі місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.
Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь — після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда, гнаний безоглядною мужністю, примчав під самісінькі двері Анґбанда, і там його взяли в полон. Бо небагатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть — більшість, із огляду на їхнє вміння видобувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбив і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Іноді ельфам удавалось втекти з копалень лише їм відомими таємними тунелями; отак і сталося, що Белеґ зустрівся з Ґвіндором, виснаженим і спантеличеним, у лабіринтах Таур-ну-Фуіну.
А Ґвіндор розповів йому, що, лежачи у схованці між дерев, бачив, як багаточисельна ватага орків із вовками пройшла на північ, і був поміж них чоловік зі зв’язаними руками, котрого вони канчуками підганяли вперед.
— Чоловік той був дуже високий, — мовив Ґвіндор, — такий, як мужі з імлистих пагорбів Гітлуму.
Тоді Белеґ розповів про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, які чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоча його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до безплідних дюн Анфауґліту. Там — і це було видно з вершин Танґородріму — орки на заході дня розбили у голій долині табір, поставили довкруж нього вовків-вартових, а самі взялися пиячити. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до видолинку, блискавиця осяяла вдалині Тінисті Гори.
Щойно цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, ельфи ввійшли в табір і знайшли Туріна, прив’язаного до всохлого дерева, з кайданами на руках і ногах; довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, а він, виснажений, поринув у глибокий сон від нездоланної втоми. Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив’язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору; проте їм вистачило сили віднести його тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря була вже зовсім близько. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але того дня гору взяла доля: коли Міцнолукий перетяв ланцюги, лезо вислизнуло з його рук, і проштрикнуло Турінові стопу. Він ураз прокинувся, опритомнів од люті та страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, й зірвався на ноги з гучним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел, і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.