І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він глянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам’янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним миготінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.
Та ось у долині прокинулись орки, й у таборі зчинилася колотнеча, бо прислужників Морґота сповнював жах од звуку грому з Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише нерухомо та без сліз сидів у буряному шалі над мертвим Белеґом Куталіоном.
Коли настав ранок, буря рушила на схід, у бік Лотлану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; проте орки, вважаючи, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, не продовжували пошуків, а поспіхом подалися геть, і звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують, і піски Анфауґліту парували в них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручах Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, стократ важчий за їхні пута.
Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мов сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, кажучи, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узяв лембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.
Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна й ніколи вже не сходило з нього. Та в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лише брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця, і на північні землі насувалася зима. Проте Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку, діставшись незабаром до Ейтель-Івріну — джерела, від якого попід Горами Тіні брала початок ріка Нароґ. Там Ґвіндор звернувся до Туріна, кажучи:
— Пробудися, Туріне, сину Гуріна Таліона! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні кришталеві водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і сотворив оцю красу ще у стародавні часи.
Тоді Турін став навколішки, і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.
Не сходячи з місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, «Пісня про Величний Лук», і заспівав уголос, незважаючи на небезпеку. А Ґвіндор дав йому в руки меч Анґлахел, і Турін відчув, який він важкий, сильний } могутній; однак лезо меча почорніло та потьмяніло, а краї притупилися. Тоді Ґвіндор мовив:
— Це дивний меч, він не схожий на жоден із тих, які мені доводилося бачити в Середзем’ї. Він одностайний із тобою й оплакує Белеґа. Проте втішся, я ж-бо повертаюся до Нарґотронда в Дім Фінарфіна, і ти підеш зі мною, зцілишся й відновиш сили.