І от нарешті в Доріат дійшли нові звістки про Нарґотронд; бо декотрі мешканці, врятувавшись під час побоїща та захоплення твердині, переживши Люту Зиму в нетрях, урешті-решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з-поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі — ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі — ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор-ломіну.
Тоді Морвен мовби збожеволіла від горя і, знехтувавши порадою Меліан, сама-самісінька поїхала в нетрі шукати сина чи бодай правдивих новин про нього. Проте Тінґол вислав їй навздогін Маблунґа з багатьма відважними прикордонниками, щоби ті знайшли її та провадили далі, а заразом дізналися, що зможуть, про Нарґотронд; Ніенор же було наказано зоставатись у Менеґроті. Проте безстрашність Гурінового роду жила й у ній, а тому в лиху годину, надіючись, що Морвен поверне назад, аби не наражати на небезпеку власну доньку, дівчина вдягнулася на манір Тінґолових воїнів і рушила в ту злощасну мандрівку.
Воїни Короля зустрілися з Морвен на берегах Сіріону, і Маблунґ умовляв її повернутися до Менеґрота; проте вона була наче причинна і не дозволила себе переконати. Отоді й виявили присутність Ніенор, яка, незважаючи на наказ Морвен, відмовилась іти назад; і Маблунґ хоч-не-хоч привів їх до прихованих поромів на Сутінкових Озерах, і вони переправилися через Сіріон. По трьох днях мандрів подорожні дісталися до Амон-Етіру, Пагорба Дозорців, що його давним-давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на відстані ліги перед дверима Нарґотронда. Там Маблунґ залишив Морвен і її доньку в оточенні вершників, заборонивши їм рухатися далі. А сам, не спостерігши з висоти пагорба жодного знаку присутності ворогів, якомога тихіше спустився з розвідниками до Нароґу.
Ґлаурунґ, одначе, знав про всі їхні дії, тож, розпалений гнівом, виступив уперед і ліг у ріку; і здійнялися густа пара та мерзенний сморід, і осліпили вони Маблунґів загін, і він заблукав. Тоді Ґлаурунґ перебрався через Нароґ і рушив на схід.
Помітивши наступ дракона, сторожа на Амон-Етірі постановила відвести Морвен і Ніенор якнайдалі та щодуху мчати на схід; але вітер нагнав на них сліпотливого туману, й, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими, понісши вершників урізнобіч, так що декотрі з них розбились об дерева, інші ж загубились удалині. Отак жінки пропали, й у Доріаті ніколи не дізналися правдивих вістей про долю Морвен. А Ніенор, яка, впавши зі свого скакуна, лишилася неушкодженою, повернулася на Амон-Етір, аби там дожидатися Маблунґа, і виступила з пари на сонячне світло; і, поглянувши на захід, зазирнула прямісінько у вирла Ґлаурунґа, чия голова лежала на вершечку пагорба.
Силою духа дівчина опиралася драконові якийсь час, але він застосував усю свою міць, і, довідавшись, хто вона, примусив її невідривно дивитись у його очі, й закляв її непроглядною тьмою та безпам’ятством: аби Ніенор забула про все, що з нею відбувалося, забула далебі власне ймення та назви всіх речей; і багато днів не могла ні чути, ні бачити, ні рухатися самовільно. Тоді Ґлаурунґ покинув її одиноко стояти на Амон-Етірі й повернувся до Нарґотронда.