І от Маблунґ, який після відходу Ґлаурунґа, наражаючись на небезпеку, дослідив чертоги Фелаґунда, втік звідти при наближенні дракона, повернувшись на Амон-Етір. Сонце скотилося за обрій, запала ніч; Маблунґ видерся на пагорб і застав там Ніенор, яка стояла самотою під зорями, наче камінна скульптура. Вона не могла промовити ані почути й слова, проте, якщо вести її за руку, йшла слідом. Отож, украй засмутившись, ельф повів її геть, хоч і вважав, що без допомоги у скрутну хвилину обом їм судилося загинути в нетрях.
Але невдовзі їх зустріло троє Маблунґових соратників, і разом вони поволі просувались у північно-східному напрямку до рубежів Доріату по той бік Сіріону, де поблизу місця впадіння Есґалдуіну був міст, який пильно охороняли. З наближенням до Доріату сили Ніенор потроху відновлювалися; та вона все ще нічого не чула і не говорила, тільки сліпо йшла за проводирем. Але тільки-но подорожні дісталися узграниччя, широко відкриті очі дівчини заплющились і вона, здавалося, заснула; тож ельфи поклали її, а самі зупинилися перепочити й утратили пильність, бо дуже стомилися. Там на них і наскочили орки, котрі на ту пору блукали так близько до рубежів Доріату, як тільки дозволяла їм сміливість. Отоді до Ніенор повернулися слух і зір, крики орків пробудили її, вона зірвалася на ноги й утекла раніше, ніж вони змогли підійти до неї.
Орки кинулися переслідувати дівчину, а ельфи помчали слідом, і наздогнали їх, і перебили до того, як вони спромоглися завдати їй шкоди; Ніенор урятувалася. Безумний страх гнав її, наче бистроногого оленя, в північному напрямку, й одежа її роздерлася під час шаленого бігу, і гола-голісінька дівчина зникла з очей своїх охоронців, і, хоч скільки вони шукали, їм не вдалося віднайти ні її саму, ні жодного її сліду. Тож, урешті, Маблунґ у відчаї повернувся до Менеґрота і розповів усе, про що знав. Тінґол і Меліан засмутились; а Маблунґ рушив у нетрі й довго шукав бодай якихось вістей про Морвен і Ніенор, але все було марно.
Ніенор бігла лісами, аж доки зморилась, а тоді впала, і заснула, і прокинулась; і сонячний ранок сповнив її радістю, бо світло було для неї чимось новим, як і решта видимих речей, новим і чудернацьким, адже вона не знала жодних назв. Донька Гуріна не пам’ятала нічого, крім темряви, що слалася позад неї, а ще — тіні страху; тому просувалась обережно, мов зацькований звір, і дуже зголодніла, бо не мала їжі й не знала, як її добути. Потому дісталася нарешті до Переправ через Тейґлін і перебралася на інший берег, шукаючи захисту між величних дерев Бретілу, позаяк дівчині почало ввижатися, ніби темрява, од якої вона втекла, знов огортає її.
Але то з півдня насувалася страхітлива гроза, й, вжахнувшись, Ніенор упала ниць на курган Гауз-ен-Еллет, аби не чути звуків грому; дощ періщив щосили і промочив її наскрізь, і вона лежала, наче дике звірятко, яке от-от помре. Такою і застав її Турамбар, надходячи від Переправ через Тейґлін, де він шукав орків, які вешталися поблизу; і, побачивши у спалаху блискавки тіло, як здалося йому, мертвої діви на кургані Фіндуілас, він був уражений до глибини душі. Та лісовики підняли її, Турамбар накинув на неї свого плаща, і вони занесли дівчину до найближчого мисливського будиночка, зігріли її й нагодували. Щойно глянувши на Турамбара, вона втішилася, наче знайшла-таки те, що довго шукала в темряві, й не хотіла з ним розлучатись. Але коли він запитав про її імення та про те, з якого вона роду і що лихого з нею трапилося, дівчина розхвилювалася, наче дитина, котра відчуває, що в неї щось запитують, але не може зрозуміти, що саме; і заплакала. Тому Турамбар сказав:
— Не турбуйся. Історія твоя зачекає. Та я дам тобі ймення і назву тебе Нініель, Дівою Сліз.
Щойно він вимовив те ім’я, дівчина звела погляд, похитала головою і сказала:
— Нініель.
То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім’я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.
Наступного дня бретілці понесли її до Ефель-Брандіра; та коли вони дісталися до Дімросту, Дощових Східців, де бурхливий потік Келеброс збігав до Тейґліну, Нініель охопила нестримна дрож, і звідтоді те місце почали називати Нен-Ґіріт — Трепетна Вода. До того як її принесли у пристановище лісовиків на Амон-Обелі, дівчина вже марила у пропасниці; й довго пролежала в полоні хвороби, й жінки Бретілу доглядали її, а потому, наче малу дитину, вчили її розмовляти. Завдяки вмінню Брандіра Нініель іще до настання осені зцілилась і почала говорити; але про те, що було до зустрічі з Турамбаром при кургані Гауз-ен-Еллет, не пригадала нічого. Брандір покохав дівчину, та її серце цілком належало Турамбарові.