Однак орлина пильність на ту пору зросла вдвічі, тож орли добре розгледіли Гуріна далеко внизу, самотнього в гаснучому світлі; й негайно сам Торондор, вважаючи вість дуже важливою, поніс її Турґонові. Але Турґон мовив:
— Невже Морґот спить? Ти помилився.
— Неправда це, — відказав Торондор. — Якби орли Манве мали звичку так хибити, тоді, володарю, сховок твій викрили б уже давно.
— У такому разі слова твої віщують лихо, — мовив Турґон, — бо можуть означати лишень одне: навіть Гурін Таліон скорився волі Морґота. Серце моє зачинене.
Та коли Торондор полинув геть, Турґон довго сидів у задумі й схвилювався, пригадавши діяння Гуріна з Дор-ломіну; й відкрив серце своє, і послав орлів розшукати Гуріна та привести його, якщо зможуть, до Ґондоліна. Проте було вже надто пізно: ніколи більше, при світлі чи в сутінках, не довелося їм його побачити.
Гурін-бо стояв у відчаї перед мовчазними кручами Ехоріату, і призахідне сонце, протнувши хмари, забарвило червоним білизну його волосся. Тоді він заволав у пустелі, не зважаючи на те, хто може його почути, і прокляв безжалісну землю; і, зрештою, стоячи на високій скелі, позирнув у бік Ґондоліна, і крикнув на повен голос:
— Турґоне, Турґоне, згадай-но Твань Сірех! О Турґоне, чи ж ти не чуєш мене у своїх прихованих чертогах?
Проте беззвуччя порушував тільки вітер, що шурхотів у пожухлих травах.
— Так само шуміли вони й у Сіреху на заході сонця, — сказав Гурін, — і, коли говорив це, сонце зайшло за Гори Тіні, темрява огорнула все довкруж, вітер змовк і в пустельному краї запала тиша.
Проте знайшлися-таки вуха, які підслухали Гурінові слова, і донесення про все хутко дійшло до Темного Престолу Півночі; й Морґот осміхнувся, бо нині йому стало добре відомо, де саме живе Турґон, хоча поки що жоден його шпигун не міг близько підібратися до землі по той бік Окружних Гір, яку стерегли орли. То було перше лихо, до якого призвело звільнення Гуріна.
Коли запала темрява, Гурін, спотикаючись, зійшов зі скелі й провалився у важкий, болісний сон. І в тому сні він почув голос журливої Морвен, і часто вона вимовляла його ймення; і здалося йому, що голос її долинав із Бретілу. Тому, прокинувшись із настанням дня, він підвівся й пішов назад до Брітіаху; і, пройшовши край Бретілського Лісу, нічної пори добувся до Переправ через Тейґлін. Нічні вартові помітили його, та жах переповнив їх: вони подумали, що угледіли привида, котрий, поставши з якогось стародавнього бойового кургану, походжає довкруж нього в темряві. Тож Гуріна не перепинили, й він, урешті-решт, дійшов до румовища, яке залишив по собі Ґлаурунґ, і побачив величний камінь, що стояв біля крутосхилу Кабед-Наерамарту.
Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась жінка; Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і підвела обличчя. Жінка була сива і стара, та раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча її очі були нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення Елезвен, найгордовитішої та найпрекраснішої зі смертних жінок давнини.
— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалася надто довго.
— Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, — відповів він.
— Але таки спізнився, — мовила вона. — Вони загинули.
— Знаю, — сказав він. — Але ти жива.
Та Морвен відказала:
— Ненадовго. Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Часу обмаль: якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?
Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало. Він опустив очі й поглянув на неї в сутінках, і привиділося йому, наче лінії горя та жорстокої скрухи розгладилися.
— Її не зламали, — сказав, і прикрив їй очі, й сидів незворушно поруч неї, а довкруж насувалася ніч. Ревіли незмовкно води Кабед-Наерамарту, проте Гурін не чув ані звуку й нічого не бачив, і нічого не відчував, бо серце його закам’яніло у грудях. Але налетів холодний вітер і гостро вперіщив його в обличчя дощем; тоді він стрепенувся, і в мить зайнялася у ньому лють, опанувавши розсудливість, і єдиним його бажанням стало прагнення помститися за всі свої кривди та за кривди свого роду, і він, стражденний, звинувачував усіх, із ким коли-небудь стрічався. Потому Гурін підвівся і насипав побіля Кабед-Наерамарту із західного боку каменя могилу для Морвен; і витяв на камені оці слова: Тут спочиває також Морвен Елезвен.