Дослухавшись до слів Меліан, Гурін стояв непорушно і довго вдивлявся Королеві в очі; й там, у Менеґроті, якого й досі Пояс Меліан оберігав од тьми Ворога, він розгадав правду всього, що трапилось, і скуштував-таки повноту горя, яке відміряв йому Морґот Бауґлір. Гурін уже не мовив про минуле, а, нахилившись, підняв Науґламір із того місця, де він лежав перед троном Тінґола, і подав йому, сказавши:
— Візьми ж нині, володарю, Гномівську Пектораль як дар од бідаря та як пам’ятний знак про Гуріна з Дор-ломіну. Судьба моя звершилася, Морґот досягнув мети; але рабом його я не залишуся.
Потому він повернувся і вийшов із Тисячі Печер, і всі, хто стрічав його, відступали перед ним; і ніхто не намагався зупинити його відхід, як ніхто й не знав, куди він подався. Проте кажуть, що Гурін, позбавлений будь-яких прагнень і жадань, звідтоді не хотів жити й, урешті-решт, кинувся в західне море; так знайшов свою смерть наймогутніший із воїнів смертних людей.
Коли ж Гурін пішов із Менеґрота, Тінґол поринув у довге мовчання, втупившись поглядом у величний скарб, що лежав у нього на колінах; і йому спало на гадку, що Пектораль слід переробити і вправити в неї Сильмарил.. Бо з плином літ Тінґолова думка дедалі частіше зверталася до Феанорової Коштовності, зрісшись із нею, і йому не до снаги було залишити її у спокої навіть за дверима найглибшої скарбниці; тож нині він надумав мати її завжди при собі, вві сні й у притомності.
У той час гноми, мандруючи з маєтностей в Еред-Ліндоні, все ще заходили у Белеріанд і, перетнувши Ґеліон при Сарн-Атраді, Кам’янистому Броді, просувалися стародавньою дорогою до Доріату; бо їхнє вміння працювати з металом і каменем сягнуло значних висот, і в чертогах Менеґрота на їхню майстерність був великий попит. Але тепер вони мандрували не маленькими групками, як раніше, а чималими добре озброєними загонами, щоби захищатися на небезпечних землях між Аросом та Ґеліоном; і в такі часи мешкали у Менеґроті в окремих покоях і кузнях. Якраз у ту пору великі майстри Ноґрода саме прибули в Доріат; і Король, прикликавши їх, оголосив про своє бажання, щоби вони, коли їм стачить уміння, переробили Науґламір і вправили в нього Сильмарил. Гноми побачили творіння своїх отців, але й сяйлива Коштовність Феанора прикувала їхні здивовані погляди; тоді ними опанувала нестримна жага заволодіти обома й віднести їх до своїх далеких домівок у горах. Але гноми приховали свій задум і погодилися виконати завдання.
Довго тривав їхній труд; і Тінґол одинцем спускався в їхні глибинні кузні, й сидів біля них, коли ті працювали. З часом його бажання сповнилось, і найвеличніші творива ельфів та гномів поєдналися, ставши одним цілим; і коштовність та була краси незрівнянної, бо незчисленні самоцвіти Науґламіру відображали й відбивали у дивовижних відтінках світло Сильмарила, що примістивсь посередині. Тоді Тінґол, пробуваючи поміж них сам-один, спробував узяти коштовність і застібнути довкола шиї; але тієї миті гноми забрали в нього скарб, і почали вимагати, щоби Король відступив його їм, і казали так:
— За яким правом ельфійський Король зазіхає на Науґламір, який виготовили наші отці для Фінрода Фелаґунда, нині загиблого? Скарб дістався Королю з рук Гуріна, людини з Дор-ломіну, а той забрав його, мовби злодій, із темряви Нарґотронда.
Але Тінґол збагнув їхні серця і добре зрозумів, що гноми, зажадавши Сильмарила, просто прагнули знайти привід і гарне прикриття для того, щоби здійснити свій справжній задум; однак через гнів і погорду він не зважив на небезпеку, а заговорив до них зневажливо, мовивши:
— Як ви, нечестивці, смієте вимагати щось у мене, Елу Тінґола, Володаря Белеріанду, чиє життя почалося при водах Куівіенену за багатоліття до того, як пробудились отці низькорослого народу?
І, стоячи поміж них, рославий та гордий, він негідними словами наказав їм забиратися з Доріату без плати.
Від Королевих слів пожадливість гномів переросла в лють; вони обступили його, і схопили, і вбили навстоячки. Так загинув у глибинах Менеґрота Елве Сінґолло, Король Доріату, єдиний із Дітей Ілуватара, хто поєднався з одним із айнурів; той, єдиний із-поміж Забутого Народу, кому довелося бачити світло Дерев Валінору, хто останнім поглядом пильно вдивлявся в Сильмарил.
Тоді гноми, забравши Науґламір, покинули Менеґрот і втекли на схід Реґіоном. Але новини хутко поширилися лісом, і мало кому з того загону вдалося переправитися через Арос, адже на шляху до південної дороги їх безжально переслідували; і Науґламір було знову захоплено та принесено в тяжкому горі Королеві Меліан. Однак двоє вбивць Тінґола таки спромоглись урятуватися від переслідування на східних кордонах і нарешті повернулися до свого міста далеко в Синіх Горах; і там, у Ноґроді, вони розповіли дещо з того, що скоїлося, сказавши, ніби в Доріаті, за наказом ельфійського Короля, було вбито гномів, і що так він хотів обдурити їх із винагородою.