Туор же дістався до Неврасту і, поглянувши на Велике Море Белеґаер, піддався його чарам, і шум його й туга за ним ніколи не покидали юначих серця та слуху; і зійшов на сина Гуора неспокій, який урешті завів його вглиб володінь Улмо. Потому Туор самотою замешкав у Неврасті, й минуло тогорічне літо, й до Нарґотронда підступила його судьба; коли ж настала осінь, Туор угледів сімох величних лебедів, які летіли на південь, і сприйняв це як знак, що надто довго затримався тут, і подався вслід за птахами вздовж морського узбережжя. Відтак добувся нарешті до збезлюднілих чертогів Віньямару під Бескидом Терас, і ввійшов туди, і знайшов щит і кольчугу, меч і шолом, які Турґон колись давно позоставив там за наказом Улмо; Туор зодягнувся в ті обладунки і спустився до берега. Аж ось налетів із заходу страхітливий шторм, і посеред того шторму піднісся велеможний Улмо, Володар Вод, і звернувся до Туора, який стояв біля моря. І наказав йому Улмо вирушати з цього краю і шукати приховане королівство Ґондолін; і дав Туорові чарівний плащ, який, укриваючи його, приховував од ворожих очей.
А вранці, коли шторм ущухнув, Туор натрапив на ельфа, — той стояв біля стін Віньямару; був то Воронве, син Аранве з Ґондоліна, який відплив на останньому човні, що їх послав на Захід Турґон. Одначе той човен, повертаючись нарешті з таємничого океану, затонув під час сильної бурі неподалік від узбереж Середзем’я, і Улмо підхопив того ельфа, єдиного з усіх мореплавців, і виніс його на сушу поблизу Віньямару. Дізнавшись про завдання, яке поклав на Туора Володар Вод, Воронве вельми здивувався, проте не відмовився провести його до прихованих дверей Ґондоліна. Тож вони вирушили в путь із тієї місцини разом, і, коли на них із півночі насунулася Люта Зима того року, подорожні обережно просувалися на схід під покровом Гір Тіні.
По якомусь часі мандрів вони дісталися до Плес Івріну і сумно споглядали осквернену під час проходження дракона Ґлаурунґа землю; і, пильно роздивляючись довкруж, обидвоє побачили, як хтось поквапцем іде на північ, і то виявився рославий чоловік, одягнутий у чорне, котрий ніс чорний меч. Але вони не відали, хто він і що трапилося на півдні; тож муж пройшов повз них, а вони не мовили йому ні слова.
Урешті-решт, із допомогою чарівної сили, якої вділив їм Улмо, Туор і Воронве дісталися до прихованих дверей Ґондоліна і, спустившись у тунель, досягли внутрішньої брами, де їх схопила варта. Потому прибулих повели вгору величезною ущелиною Орфалх-Ехор, помежованою сімома брамами, і поставили перед Ектеліоном Джерельним — охоронцем величної брами наприкінці підйому; і там Туор відкинув геть плаща, і за віньямарськими обладунками на ньому стало зрозуміло, що перед ними — правдивий посланець Улмо. Туор же поглянув униз на прегарну долину Тумладен, яка наче зелений самоцвіт лежала серед довкружніх пагорбів, і побачив у далечіні на скелястій височині Амон-Ґварету Ґондолін Величний, місто із сімома найменнями, чия слава та пишнота звучать якнайгучніше між піснями ельфійських осель у Поближніх Землях. За наказом Ектеліона, на прибрамних вежах засурмили сурми, і голос їхній відлунив од пагорбів; і звіддалік, але дзвінко, долинув у відповідь звук сурм від білих стін міста, які з настанням світанку спалахнули в долині.
І от син Гуора проїхав через Тумладен, і дістався до брами Ґондоліна, і, подолавши розгонисті сходи міста, нарешті дістався до Вежі Короля, й поглянув на скульптури Дерев Валінору. Потому Туор постав перед Турґоном, сином Фінґолфіна, Верховним Королем Нолдорів, і по праву руку від Короля стояв Маеґлін, син його сестри, а по ліву руку сиділа донька його Ідріль Келебріндаль; і всі, хто чув Туорів голос, чудувалися, сумніваючись, чи ж то справді людина смертного роду, бо слова його були словами Володаря Вод, які тієї години йому пригадалися. Туор застеріг Турґона, що найближчим часом здійсниться Прокляття Мандоса й усі нолдорські творіння погинуть; а ще просив його піти, й покинути прегарне та могутнє місто, яке він сам збудував, і рушати вздовж Сіріону до моря.