Довго розмірковував Турґон над порадою Улмо, і йому на гадку спали слова, мовлені йому у Віньямарі: «Не надто захоплюйся творіннями рук твоїх і замірами серця; і пам’ятай, що справжню надію нолдорів схоронено на Заході, й прибуде вона з Моря». Однак Турґон став гордим, а Ґондолін — таким самим прекрасним, як спогад про ельфійський Тіріон, і Король усе ще вірив у його потаємну та нездоланну міць, хоча би й сам вала заперечував це; а після Нірнает-Арноедіаду народ того міста вже не бажав ані втручатись у війни ельфів і людей із-поза його стін, ані йти на Захід крізь жахіття й небезпеки. Замкнуті за непрохідними зачарованими пагорбами, вони нікого не впускали до себе, навіть утікачів, котрих переслідувала ненависть Морґота; тож новини про зовнішні землі надходили сюди нечіткі й застарілі, та вони й мало на них зважали. Даремно шукали ґондолінців морґотівські шпигуни — оселя їхня була як поголос, як загадка, що її годі розгадати. На королівських радах Маеґлін завжди виступав проти Туора, і слова його видавалися тим вагомішими, що припали до серця Турґонові; тож, урешті, він таки відхилив прохання Улмо й відмовився дослухатися до його поради. У застереженні цього вали Королю знову вчулися слова, сказані в сиву давнину перед від’їздом нолдорів із узбереж Араману; й у серці Турґона прокинувся страх перед зрадою. Відтак тієї пори, за його повелінням, завалили навіть сам вхід до прихованих дверей в Окружних Горах; і звідтоді аж до загибелі міста ніхто не виходив із Ґондоліна на жодну виправу, чи то мирну, чи воєнну. Торондор, Володар Орлів, приніс вісті про знищення Нарґотронда, а згодом — про вбивство Тінґола та спадкоємця його Діора і про зруйнування Доріату; однак Турґон наче й не чув звісток про зовнішні біди, заприсягшись натомість ніколи не виступати в похід на боці жодного із синів Феанора, а своєму народу заборонив коли-небудь перетинати межі гірської застави.
Туор же залишився в Ґондоліні, бо його полонили блаженство і краса міста, мудрість його народу; він вельми змужнів тілом та духом і осягнув глибини премудрості ельфів-вигнанців. Отоді серце Ідріль потяглося до нього, а його — до неї; відтак Маеґлінова затаєна ненависть щодень зростала, він-бо понад усе прагнув заволодіти Келебріндаль, єдиною спадкоємицею Короля Ґондоліна. Проте Туор запопав у Турґона такої високої милості, що, коли, проживши сім років у місті, попрохав руки його доньки, той дав згоду; бо хоч і не зважив на прохання Улмо, а таки збагнув, що долю нолдорів переплетено з долею посланця Володаря Вод; і ще він не забув слів Гуора, мовлених йому перед тим, як воїнство Ґондоліна покинуло Битву Незліченних Сліз.
Тоді влаштували бучний і радісний бенкет, адже Туор завоював серця багатьох ельфів, окрім хіба що Маеґліна та його таємних послідовників; і так було укладено другий шлюбний союз між ельфами та людьми.
Навесні наступного року в Ґондоліні народився Еаренділ Напівельф, син Туора й Ідріль Келебріндаль; і сталося те через п’ять сотень і ще три роки, відколи нолдори прибули в Середзем’я. Еаренділ був краси незрівнянної, бо на обличчі його сяяло світло, подібне до світла небесного, в ньому втілилися врода і мудрість елдарів та міць і витривалість людей давнини; й Море завжди промовляло до його слуху та серця, як говорило воно і з батьком його Туором.
На ту пору дні Ґондоліна все ще пишалися радістю і спокоєм; і ніхто не відав, що край, де лежало Приховане Королівство, нарешті викрив Морґотові Гурін своїми криками, коли, стоячи в пустельній місцині поза Окружними Горами та не знайшовши входу, з одчаю покликав Турґона. Звідтоді Морґотова думка ненастанно линула до гористої території поміж Анахом і верхів’ям Сіріону, куди поплічники його ніколи не добувалися; та й зараз жоден шпигун, жодна анґбандська потвора не могла дійти туди через недремних орлів, які й перешкодили здійсненню задумів Морґота. Однак Ідріль Келебріндаль була мудра та далекоглядна, тож серце її віщувало біду, й недобрі передчуття, мовби хмара, наповзли їй на душу. Відтак у той час вона поклопоталась, аби підготувати таємний шлях, який би спускався від міста і, проходячи попід поверхнею рівнини, відкривався далеко за його стінами, на північ од Амон-Ґварету; Ідріль примудрилася зробити так, аби про ту працю знало якомога менше осіб і щоби бодай натяку про неї не долинуло до вух Маеґліна.
І ось одного разу, коли Еаренділ був іще юний, Маеґлін зник. Він-бо, як уже мовлено, любив розкопки та видобування металів понад усяке інше ремесло; і був повелителем та провідником тих ельфів, котрі трудились у горах далеко від міста, шукаючи метали для виготовлення різноманітних речей, придатних і в час миру, й у час війни. І зчаста Маеґлін із кількома підручними виходив за гірську заставу, а Король і не відав, що наказ його зневажено. І, за велінням долі, сталося так, що Маеґліна полонили орки і привели в Анґбанд. Він не був слабаком чи боягузом, однак тортури, якими йому погрожували, зламали його дух, і Маеґлін купив собі життя і свободу, зрадивши Морґотові, де розташований Ґондолін, та розкривши шляхи підступу й нападу на нього. Воістину безмежною була радість Морґота, Маеґлінові ж він пообіцяв панування в Ґондоліні в ролі його васала та владу над Ідріль Келебріндаль, коли місто буде взято; правду кажучи, почуття палкого жадання до Ідріль і ненависті до Туора полегшили Маеґлінові шлях до найпідлішого зі зрадництв у всіх історіях Прадавніх Часів. Морґот відіслав його назад у Ґондолін, аби ніхто не запідозрив обману та щоби з настанням слушної години Маеґлін допомагав нападу зісередини; й він жив у королівських чертогах із усміхом на лиці та зловорожістю в серці, а над Ідріль тим часом збиралася дедалі густіша тьма.