Того року, коли Еаренділові виповнилося сім літ, Морґот нарешті підготувався і вислав на Ґондолін своїх балроґів, і орків, і вовків, а з ними — і драконів із Ґлаурунґового поріддя, котрі на той час розмножились і стали жахнючими.
Морґотівське військо перебралося через північні пагорби, висота яких була найбільшою, а сторожа — найменш пильною, — і надійшло поночі в пору свята, коли весь народ Ґондоліна дожидався на стінах сходу сонця й піднесено співав своїх пісень, бо завтра мала відбутися бучна урочистість, звана там Приходом Літа. Проте червона заграва зайнялася над горами на півночі, а не на сході; ніщо не спинило наступу ворогів, аж доки вони добралися до самісіньких стін Ґондоліна, й місто опинилося в облозі без надії на порятунок. Про діяння одчайної звитяги верховод шляхетних домів і їхніх лицарів, серед котрих Туор був не останнім, детально розповідає «Загибель Ґондоліна»: про битву — просто на Королівській площі — Ектеліона Джерельного та Ґотмоґа, Володаря Балроґів, у якій обидва вони й полягли, і про захист вежі Турґона його придворними, який тривав доти, доки вежу не повалили; страхітливим було її падіння і страхітливою — загибель Турґона під її уламками.
Туор спробував урятувати Ідріль під час розграбування міста, проте Маеґлін схопив і її, й Еаренділа, тож Туор боровся з ним на стінах, і викинув його аж ген далеко, й тіло його тричі вдарилось об кам’янисті схили Амон-Ґварету, перш ніж полетіло вниз, у полум’я. Потому Туор та Ідріль повели всіх уцілілих, кого їм тільки вдалося зібрати в сум’ятті пожежі, вниз потаємним шляхом, який облаштувала Ідріль; про шлях той капітани Анґбанда не знали нічогісінько й подумати не могли, що які-небудь утікачі наважаться обрати стежку на північ, до найвищих ділянок гір, і найближчу до Анґбанда. Дим від пожежі та пара з прегарних водограїв Ґондоліна, вичахлих од пломеню драконів півночі, опустилися на долину Тумладен скорботною млою, посприявши втечі Туора та його загону, адже від виходу з тунеля до підніжжя гір їм треба було пройти відкритою дорогою. Все ж вони дісталися гір і, згорьовані та нещасні, почали безнадійний підйом, бо вершини були холодні та жахливі, а серед подорожніх було багато поранених, жінок і дітей.
І проліг перед ними страхітливий перевал — названий Кіріт-Торонат, Орлина Розколина, — де в тіні найгінкіших вершин звивалася вузенька стежина; праворуч від неї, мов стіна, здіймався крутосхил, а ліворуч зривався в порожнечу жахний водоспад. Проваджені Туором утікачі саме рухалися вервечкою тим вузеньким шляхом, коли на них напали з засідки орки — бо ж Морґот усюди на довколишніх пагорбах розставив сторожу, — а з ними був іще й балроґ. Становище втікачів було страхітливе, і ледве чи вдалося би відважному золотоволосому Ґлорфінделеві, правителю Дому Золотої Квітки Ґондоліна, врятувати своїх супутників, якби вчасно не прибув їм на допомогу Торондор.
Немає ліку пісням, які оспівали поєдинок Ґлорфіндела з балроґом на вершині скелі на тій височині; обоє ж вони розбились ущент у безодні. А наспілі орли каменями падали на орків, і ті з вереском тікали; їх усіх до одного вибили або ж поскидали у прірву, тож поголос про вцілілих із Ґондоліна долинув до вух Морґота дуже нескоро. І Торондор виніс тіло Ґлорфіндела з безодні, й побратими поховали його в камінному кургані побіля стежки; і виріс там зелений дерен, і посеред кам’янистої пустки зацвіли жовті квіти, і було так до зміни світу.
Аж ось уцілілі мешканці Ґондоліна під проводом Туора перейшли через гори і спустились у Долину Сіріону; й, утікаючи на південь важкопрохідними та небезпечними узграниччями, вони, врешті, дісталися до Нан-татрену, Вербової Землі, де у величній ріці все ще струменіла сила Улмо, яка й оточила їх. Там подорожні трішки перепочили, зцілились од болю й утоми, проте печаль їхня була невиліковна. Тож вони влаштували свято на згадку про Ґондолін і про ельфів, котрі загинули там, про дів, дружин і воїнів Короля; і чимало пісень про улюбленого Ґлорфіндела проспівали вони попід вербами Нан-татрену, коли рік добігав кінця. Там Туор склав для сина свого Еаренділа пісню про давній прихід Улмо, Володаря Вод, до берегів Неврасту; й у серці його пробудилася туга за морем, а в сина його — також. Тому Ідріль і Туор відбули з Нан-татрену й подалися на південь уздовж річки до моря; й оселилися поблизу гирла Сіріону, і прилучили свій народ до товариства Елвінґ, доньки Діора, котра втекла сюди ж трішки раніше. І коли новини про загибель Ґондоліна та про смерть Турґона досягнули Балару, тоді Ерейніона Ґіл-ґалада, сина Фінґона, було проголошено Верховним Королем Нолдорів Середзем’я.