Проте Морґот гадав, що здобув перемогу, і не звертав уваги ні на синів Феанора, ні на їхню обітницю, яка ніколи йому не вадила і завжди оберталася якнайдоречнішою поміччю; у своїх чорних думах він сміявся, геть не шкодуючи за одним втраченим Сильмарилом, завдяки якому, на його думку, вцілілий мізер елдарського народу пощезне зі Середзем’я та не докучатиме йому надалі. Якщо він і знав про поселення біля вод Сіріону, то і знаку не подавав, очікуючи свого часу і покладаючись на вплив обітниці та брехні. Відтак при Сіріоні та біля моря постала ельфійська спільнота — все, що залишилося від Доріату і Ґондоліна, туди ж прибули мореплавці Кірдана з Острова Балар, — і запалала та спільнота любов’ю до хвиль, і взялася будувати кораблі, просуваючись щоразу ближче до узбереж Арверніену, під захистом Володаря Вод.
І кажуть, що в той час Улмо прибув із глибинних вод до Валінору і бесідував із валарами про ельфійську скруту; він закликав богів пробачити їм і порятувати від всезростаючої могуті Морґота, й відвоювати Сильмарили, що в них єдиних тепер квітувало світло Блаженних Днів, коли Двоє Дерев сяяли у Валінорі. Та Манве не розчулився; а яка ж бо оповідь вповість про наміри його серця? Мудрі казали, що час іще не настав і що тільки один, виступаючи особисто від імені ельфів та людей, просячи прощення за їхні негідні вчинки та жалю до їхніх бід, може змінити наміри Сил; а от обітниці Феанора, ймовірно, не зміг би скасувати і сам Манве, доки вона не здійсниться, і сини Феанора не зречуться Сильмарилів, щодо яких висунули жорсткі претензії. Бо світло, що освітлює Сильмарили, створили самі валари.
У той час Туор відчув, як до нього підкрадається старість, і в його серці почала наростати туга за глибинами Моря. Тому він збудував великий човен і назвав його Еарраме, що означає Морське Крило; і разом із Ідріль Келебріндаль вирушив у плавання до сонцеспаду та Заходу, і згодом про нього вже не оповідало жодне сказання чи пісня. Проте пізніше співали, що Туора, єдиного зі смертних людей, було долучено до старшого народу, і він поєднався з нолдорами, котрих любив; і доля його окрема від долі людей.
Розділ XXIV. Про морську подорож Еаренділа і Війну Гніву
Осяйний Еаренділ правив тоді народом, що мешкав поблизу Сіріонового гирла; і він узяв собі за дружину Елвінґ Незрівнянну, і народила вона йому Елронда й Елроса, яких звали Напівельфами. А сам Еаренділ не знав спочину, і мандрівки довкола узбереж Поближніх Земель не втихомирили його неспокою. У серці Туорового сина визріли дві мети, які злилися воєдино в тузі за безкрайнім Морем: він прагнув поплисти вслід за Туором та Ідріль, які не повернулись, і сподівався знайти, ймовірно, останній берег, аби перед смертю донести вість про ельфів і людей до валарів на Заході, — й, може, серця тих розчулилися б од скорбот Середзем’я.
Тож Еаренділ близько зійшовся у дружбі з Кірданом Корабельником, — той мешкав на Острові Балар із рештками свого народу, які врятувалися під час розграбування Гаваней Брітомбар і Еґларест. З допомогою Кірдана Еаренділ збудував Вінґілот, Пінисту Квітку, — найпрекрасніший із оспіваних кораблів; золотими були його весла й білою — деревина, вирубана у березових лісах Німбретілу, вітрила ж нагадували сріберний місяць. У «Баладі про Еаренділа» багато оспівано його пригод в океані й у несходжених землях, на численних морях і островах; однак Елвінґ із ним не було, вона-бо, скорботна, сиділа при гирлі Сіріону.
Еаренділ не відшукав Туора й Ідріль, і жодного разу мандри не завели його, переможеного сутінками та чарами, гнаного зустрічними вітрами, до берегів Валінору, й, урешті, він стужився за Елвінґ — то й повернув додому в напрямку узбереж Белеріанду. І серце благало його поквапитися, бо зі сновидінь зійшов на нього раптовий острах; і вітри, яких раніше він не спромігся здолати силою, тепер несли його додому так прудко, як він бажав.