І от, коли до Маезроса дійшли перші звістки, що Елвінґ іще жива і мешкає, володіючи Сильмарилом, при гирлі Сіріону, він, покаявшись за скоєне в Доріаті, стримався від нападу. Проте з часом повернувся тягар усвідомлення невиконаної обітниці, аби мучити самого Маезроса та його братів, отож, зібравшись і полишивши мандрівні мисливські стежки, вони доправили послання до Гаваней, звістуючи про дружні наміри, а заразом висуваючи сувору вимогу. Елвінґ же і народ Сіріону відмовилися віддавати Коштовність, яку виборов Берен та вбрала на себе Лутіен і за яку поліг Діор Прегарний; а тим паче, коли володар їхній Еаренділ був у морі, позаяк усім здавалося, що саме в Сильмарилі приховано те зцілення та благословення, що зійшло на оселі їхні й на човни. Відтак між ельфами зчинилось останнє, найжорстокіше, братовбивство; то була третя з великих кривд, спричинених проклятою обітницею.
Позосталі серед живих сини Феанора зненацька налетіли на ґондолінських вигнанців і на залишки доріатського народу та знищили їх. У битві тій дехто з числа нападників не брав участі, а кілька їх навіть повстало проти власних володарів і полягло, захищаючи Елвінґ(отак горе та бентега в ті дні потьмарили серця елдарів); одначе Маезрос і Маґлор здобули перемогу, хоч і зосталися після бою єдиними вцілілими синами Феанора, позаяк і Амрод, і Амрас наклали головами. Надто пізно прибули на поміч ельфам Сіріону бистрі човни Кірдана та Ґіл-ґалада, Верховного Короля; Елвінґ і сини її зникли. Тоді нечисленний народ, якому вдалося вижити після нападу, долучився до Ґіл-ґалада і поплив із ним до Балару; ті ельфи й розповіли, що Елронда та Елроса взяли в полон, а от Елвінґ зі Сильмарилом на грудях кинулась у море.
Тож Маезрос і Маґлор не запопали Коштовності; проте вона і не щезла. Адже Улмо вихопив Елвінґ із хвиль і надав їй подоби великої білої птиці, й на грудях у неї, коли вона линула над водами, розшукуючи коханого Еаренділа, сяяв, як зоря, Сильмарил. Однієї ночі Еаренділ, стоячи біля корабельного стерна, побачив, що вона лине в його бік — наче біла, надміру бистролітна хмарина попід місяцем, наче зоря понад морем, що рухається незвичним курсом, наче тьмяне світло на крилах бурі. І співається в пісні, що Елвінґ, непритомна, впала з неба просто на шпангоути Вінґілота, мало не вмерши від навальної швидкості лету; Еаренділ узяв її до себе, а на ранок зачудованими очима дивився вже на свою дружину в її власній подобі, котра спала поруч нього, і волосся її розметалося по його обличчю.
Тяжко тужили Еаренділ і Елвінґ через сплюндрування гаваней Сіріону та полонення їхніх синів, боячись, що їх повбивають; але все склалось інакше. Бо Маґлор перейнявся жалем до Елроса й Елронда і плекав їх, і між них зростала любов, на що годі було і сподіватись; однак серце Маґлора знесиліло та стомилося від тягаря жахливої обітниці.
Проте для Еаренділа тепер на теренах Середзем’я згасла будь-яка надія, і він знову розвернувся в відчаї, не попливши додому, а разом із Елвінґ ще раз спробував відшукати Валінор. Цього разу він майже постійно стояв на носі Вінґілота, і Сильмарил пишався в нього на чолі; і світло його тим більше ясніло, чим ближче було до Заходу. І мудрі казали, що саме завдяки силі тієї святої Коштовності Еаренділ та Елвінґ потрапили у води, які доти тривожили хіба що кораблі телерів; вони добулися до Зачарованих Островів і врятувалися від їхніх чарів; вони запливли в Тінисті Моря і проминули їхні тіні, вони поглянули на Тол-Ерессеа, Самотній Острів, але не затрималися там; і, врешті, кинули якір в Елдамарській Затоці, й телери помітили наближення зі Сходу того човна і вельми здивувалися, позираючи здалеку на світло Сильмарила, що було неймовірно яскравим. Тоді Еаренділ, перший серед живих людей, пристав до безсмертних берегів і звернувся до Елвінґ і до тих, хто був із ним: трьох мореплавців, котрі під його проводом перепливли всі моря, і звали їх Фалатар, Ереллонт і Аерандір. І сказав їм Еаренділ:
— Лише я один ступлю на землю, щоби ви не зазнали гніву валарів. Я один наражатимуся на небезпеку заради блага Двох Родів.
Однак Елвінґ відповіла:
— Нехай розійдуться навіки наші стежки, та всі небезпеки я поділю з тобою.
І вона зістрибнула у білу піняву й побігла до нього; Еаренділ же був убитий горем, позаяк боявся гніву Володарів Заходу, що мав упасти на кожного мешканця Середзем’я, котрий би наважився перетнути заставу Аману. Та все ж обоє попрощалися із супутниками своїми й уже з ними не бачилися.