Потому Еаренділ мовив до Елвінґ:
— Зачекай на мене тут, бо тільки один має донести послання, й у тому — моя доля.
І він одинцем подався вглиб краю, і дістався до Калакір’ї, і здалася вона йому порожньою та мовчазною; бо, як колись, у давні віки, Морґот і Унґоліанта, так і нині Еаренділ прибув у час торжества, тож мало не цілий ельфійський народ пішов у Валімар або зібрався в чертогах Манве на Танікветілі, а стіни Тіріона пильнувало хіба кілька охоронців.
Але декотрі з них іще здалеку помітили Еаренділа та величне світло, яке він ніс, і поспішили до Валімара. Еаренділ же піднявся на зелений пагорб Туни і застав там пустку, тоді пройшовся вулицями Тіріона — проте й там було порожньо. Важко стало в нього на серці, він боявся, що навіть до Благословенного Краю дісталося зло. Еаренділ походжав безживними дорогами Тіріона, і пил, осілий на його вбранні та взутті, був пилом діамантовим, отож, піднімаючись довгими білими сходами, він світився та сяяв. І гукав голосно багатьма мовами, ельфійськими та людськими, проте відповіді не було. Тому, врешті, прибулий повернувся і хотів було йти назад до моря, та щойно ступив на доріжку, що вела до узбережжя, як хтось, ставши на пагорбі, крикнув йому могутнім голосом:
— Вітаю, Еаренділе, найуславленіший із мореплавців, жданий і прибулий зненацька, жаданий і прибулий понад усяку надію! Вітаю, Еаренділе, носію світла, що існувало ще до Сонця та Місяця! Блиск Дітей Землі, зоря в темряві, коштовний камінь у сонцеспаді, сяйливий удосвіта!
То лунав голос Еонве, оповісника Манве, — Еонве прибув із Валімара і закликав Еаренділа постати перед Силами Арди. Й Еаренділ вступив у Валінор і в чертоги Валімара, й ніколи вже не ходив землею людей. Валари ж радилися гуртом, прикликавши навіть Улмо з морських глибин; і Еаренділ постав перед ними, і передав послання Двох Родів. Прощення благав для нолдорів і жалю до їхніх тяжких печалей, а ще милосердя до людей та ельфів і підтримки в час скрути. І благання його було почуто.
Ельфи розповідають, що після того, як Еаренділ пішов шукати дружину свою Елвінґ, Мандос заговорив про його долю; і він мовив:
— Невже смертний муж ступить живим на невмирущі землі й житиме далі?
На це Улмо сказав:
— Для цього він і прийшов у світ. І повідай-но мені, хто він: Еаренділ, син Туора з роду Гадора, чи син Ідріль, Турґонової доньки з ельфійського дому Фінве?
І Мандос відповів:
— Однаково нолдор, котрий добровільно пішов у вигнання, не може повернутися сюди.
Коли все було сказано, Манве оголосив свій присуд, і він мовив:
— У цій справі наділено мене владою вершити судьбу. Небезпека, на яку він наразився з любові до Двох Родів, не спіткає Еаренділа ні дружину його Елвінґ, яка ризикувала з любові до нього; та не походжати їм ніколи між ельфів чи людей у Зовнішніх Землях. Ось моє рішення щодо них: Еаренділові, Елвінґ і їхнім синам надано буде дозвіл самим вільно обрати, до котрого з родів належать їхні долі й за котрим родовим законом їх слід судити.
І от, коли минуло вже чимало часу, відколи пішов Еаренділ, Елвінґ почулася самотньою і злякалася; і, блукаючи біля краю моря, наблизилася до Алквалонде, де стояли телерські флотилії. І телери заприязнилися з нею, і, слухаючи її оповіді про Доріат і Ґондолін, про біди Белеріанду, перейнялися жалем і подивом; і Еаренділ, повернувшись, застав її в Лебединій Гавані. Проте небавом їх прикликали до Валімара й там проголосили їм рішення Старшого Короля.
Тоді Еаренділ мовив до Елвінґ:
— Обирай ти, бо світ уже втомив мене.
І Елвінґ, згадавши Лутіен, обрала, щоби їх судили як Первородних Дітей Ілуватара; і заради неї Еаренділ обрав те саме, хоча серце його радше тяглося до роду людей і до батькового народу. Тоді, за наказом валарів, Еонве пішов на берег Аману, де все ще дожидали вістей Еаренділові супутники; він узяв човна, посадовив туди трьох мореплавців, і валари відіслали їх на Схід із сильним вітром. А Вінґілот узяли, й освятили, і пронесли через Валінор до найдальшого краю світу; там він проминув Двері Ночі, і його здійняли аж до неозорих небесних просторів.
Став той корабель прегарним і дивовижним, сповненим хисткого полум’я, чистого та ясного; а за стерном стояв Еаренділ Мореплавець, іскристий од пилу ельфійських коштовностей, і Сильмарил пишався в нього на чолі. Далеко, аж до беззоряних порожнеч, запливав він на своєму кораблі, проте найчастіше бачили його вранці чи ввечері, як він сяяв при сході чи заході сонця, повертаючись до Валінору з мандрівок у позасвіття.