Тоді люди Середзем’я втішилися; ліси, в яких годі було знайти притулок, на західних узбережжях подекуди відступили, і люди скинули із себе ярмо Морґотових нащадків, і позбулися страху перед пітьмою. Вони шанували рославих Морських королів, а коли ті відпливли, нарекли їх богами в надії на їхнє повернення — в той час нуменорці надовго не затримувались у Середзем’ї та не облаштовували там власних помешкань. Вони мусили пливти на схід, хоча серця їхні завжди поривалися на захід.
З роками це прагнення ставало просто непереборним, нуменорці нестримно хотіли потрапити в невмируще місто, що його вони бачили звіддаля; в них розпалилося бажання жити вічно, уникнути смерті й завершення насолоди. І що більшу владу та пишноту вони здобували, то сильнішим ставав їхній неспокій. Хоча валари й винагородили дунедайнів довголіттям, однак не могли відняти прикінцевої втоми від світу і смерті, й помирали навіть королі, потомки Еаренділа; та і тривалість їхнього життя, з погляду елдарів, була вельми коротка. Тому й упала на нуменорців тінь: так, імовірно, проявилася воля Морґота, яка й досі не зникла зі світу. І вони почали нарікати, спочатку подумки, а потім і вголос, скаржачись на людську судьбу, а понад усе — на Заборону, що закрила їм шлях на Захід.
Між собою вони говорили так:
— Чому Володарі Заходу панують у нескінченному спокої, а ми мусимо помирати й іти невідь-куди, полишаючи наші домівки й усе, що надбали? Елдари ж не помирають, навіть ті, котрі повстали супроти Володарів. А позаяк ми опанували всі моря і немає жодного водного простору, хоч якого бурхливого та безкрайого, щоби наші човни його не здолали, чому би нам не поплисти до Аваллоне і не привітати друзів?
А були й такі, хто казав:
— Чому би нам не податись аж до Аману і не скуштувати там, хоча би й упродовж одного дня, блаженства Сил? Чи ж ми не стали одним із могутніх народів Арди?
Елдари донесли ці слова до валарів, і Манве затужив, побачивши, що над полуднем Нуменору збирається хмара. Він вирядив до дунедайнів посланців, котрі переконливо повіли Королю й усім, хто хотів слухати, про долю та облаштування світу.
— Судьбу Світу, — казали вони, — може змінити лише той Єдиний, котрий і сотворив його. І навіть якби ви, здолавши всі омани та пастки, спромоглися доплисти до Аману, Благословенного Краю, користі з того було би мало. Бо не земля Манве робить народи, які живуть на ній, безсмертними, а Безсмертні, котрі мешкають там, освятили землю; там ви зачахли б і змарніли ще швидше, мов метелики при надто сильному і тривкому світлі.
Та Король мовив:
— Адже мій прабатько Еаренділ живий? Чи ж він не в землі Аман?
На це посланці відповіли:
— Ти знаєш, що його наділили окремою долею та віднесли до Первородних, котрі не вмирають; але й над ним тяжіє судьба: він-бо ніколи не зможе повернутися на смертні землі. Тим часом ти і твій народ — не Первородні, а смертні люди, якими й сотворив вас Ілуватар. До того ж, здається, ви нині бажаєте володіти водночас благами обох родів: плавати до Валінору, коли заманеться, і, щойно схочеться, повертатися до рідних осель. Такого бути не може. Як і не можуть валари відняти дарів Ілуватара. Елдарів, кажете ви, не покарано, і навіть повстанці не помирають. Але ж для них то — не нагорода і не покара, лишень утілення їхньої сутності. Вони не мають виходу, бо прив’язані до цього світу, і не полишать його, доки він існуватиме, і життя їхні з’єднані з ним нерозривно. Вас же, кажете, покарано за повстання людей, у якому ви заледве чи й брали участь, і тому ви помираєте. Але попервах то не була покара. Так ви одержуєте можливість виходу, покидаєте світ, не прив’язані до нього в надії чи в утомі. Хто-бо з нас має заздрити іншим?
І відказали нуменорці:
— Чому ж ми не повинні заздрити валарам або й найнезначнішим із Безсмертних? Від нас, котрі не відають, що їх чекає вже незабаром, вимагають сліпої довіри, надії без жодних запевнень. А ми-бо теж любимо Землю і не хочемо її втрачати.
Тоді Посланці мовили:
— Воістину, валарам не дано збагнути Ілуватарового промислу щодо вас, адже він не розкрив усього, що гряде. Одне відомо напевно: дім ваш — не тут, ані в Землі Аман, ані деінде в межах Кіл Світу. І Судьба Людей, за якою вони повинні відходити, — то від початку був дар Ілуватара. Вона почала завдавати їм горя лише тому, що, потрапивши в тінь Морґота, люди вирішили, ніби їх оточує непроглядна тьма, якої вони боялися; тільки декотрі виявилися достатньо впертими та гордими і не здавалися доти, доки не позбувалися життя. Ми ж, котрим доводиться нести дедалі більшу ваготу літ, не цілком оце розуміємо, та якщо горе те, як ви кажете, повернулося, щоби знову надокучати вам, тоді, боїмося, Тінь іще раз воскресла й розростається у ваших серцях. Тому, хоча ви й дунедайни, найпрекрасніші серед людей, котрі в давні часи вирятувались од Тіні й мужньо боролися проти неї, ми кажемо вам: стережіться! Волі Еру не годиться суперечити; і валари переконливо просять вас не відмовлятися від довіри, до якої вас закликано, щоби вона не стала у швидкому часі путами, які скують вас. Ліпше надійтеся, що врешті навіть найменше з ваших бажань принесе плоди. Ілуватар уклав вам у душу любов до Арди, а він не сіє зерен безцільно. А втім, може змінитися багато поколінь іще не народжених людей, доки ціль та стане відомою; і розкриють її вам, а не валарам.