Це сталося у дні Тар-Кір’ятана Кораблебудівника та сина його Тар-Атанаміра; і то були горді люди, котрі, прагнучи багатства, обклали людей Середзем’я податями, й тепер більше брали, ніж давали. Посланці прибули саме до Тар-Атанаміра, тринадцятого Короля, а у дні його правління Королівство Нуменор існувало вже понад дві тисячі років і сягнуло зеніту блаженства, якщо не могутності. Проте Атанаміра порада Посланців не вдовольнила й він мало зважав на неї, а більшість народу наслідувала свого повелителя; їм хотілося самим, іще в їхні дні, уникнути смерті, а не лише покладатися на надію. Атанамір дожив до глибокої старості, чіпляючись за життя, навіть коли всі його радощі вичерпалися; він перший серед нуменорців учинив так, відмовившись покидати цей світ, аж доки став недоумкуватим і здитинілим, і не дозволив своєму синові посісти королівський трон у дні його розквіту. Адже зазвичай Володарі Нуменору одружувалися пізно й відходили від правління, відступаючи владу синам, лише коли ті досягали цілковитої тілесної та духовної зрілості.
Потому Королем став Тар-Анкалімон, Атанамірів син, і думки його були вельми схожі до батькових; у час його правління нуменорський народ розділився. З одного боку була більшість, яку називали Людьми Короля, — гордії, котрі віддалилися від елдарів і валарів. А з іншого — меншість, звана еленділами, ельфодрузями; ті люди, хоча загалом і лишилися вірними Королю та Дому Елроса, бажали також підтримувати дружбу з елдарами і прислухалися до поради Володарів Заходу. Проте навіть вони, котрі називали себе Вірними, не спромоглися повністю уникнути біди, що впала на їхній народ, і їм також докучала думка про смерть.
Отак блаженство Вестернесу почало занепадати, хоча могутність і пишнота не припиняли розвою. Адже королі та їхній народ іще не зреклися мудрості і, якщо вже не любили валарів, то поки що принаймні боялися їх. Вони не наважувалися відкрито порушувати Заборону чи плисти поза визначені межі. Натомість скеровували свої величні кораблі на схід. Але над нуменорцями нависав щоразу темніший страх смерті, вони відтерміновували її, як тільки могли; почали зводити для мертвих величні пристанища, тим часом як мудреці намагалися розгадати таємницю воскресіння чи бодай продовження днів людських. Але натомість лиш осягнули мистецтво збереження непорушеною людської плоті, й край заполонили мовчазні усипальниці, в яких темрява плекала думу про смерть. Живі ж іще завзятіше прагли задоволень і гучних веселощів, жадаючи все більше й більше майна та розкошів; а після днів Тар-Анкалімона було знехтувано піднесенням перших плодів для Еру, і люди почали надто рідко приходити до Святилища на верховинах Менелтарми в центрі тієї землі.
Склалося так, що саме в ту пору нуменорці вперше облаштували великі поселення на західних узбережжях прадавніх земель, бо їхній власний край здався їм замалим, не було їм там ані вдоволення, ні спокою, і вони бажали багатства та влади в Середзем’ї, бо просуватися на Захід їм було зась. Дунедайни звели величні порти і міцні вежі, й чимало їх оселилося там; одначе цього разу вони з’явилися радше як володарі, повелителі та збирачі данини, ніж як помічники й учителі. Величезні човни нуменорців линули на крилах вітру на схід, а поверталися завжди навантажені різним добром, і влада та велич їхніх королів дедалі зростали: вони пили і святкували, зодягнені у срібло та золото.
У всьому цьому ельфодрузі заледве чи брали участь. Вони пробиралися тепер щоразу далі на північ і до землі Ґіл-ґалада, підтримуючи дружбу з ельфами та допомагаючи їм у борні з Сауроном. Гаванню їхньою був Пеларґір, що знаходився вище від гирла Андуіну Величного. А Люди Короля запливали далеко на південь, і їхні маєтності та твердині, які вони спорудили, зоставили багато чуток у легендах людей.