І Саурон прийшов. Прийшов із самої вежі Барад-дур і не запропонував мірятися силами. Він-бо збагнув, що влада та могутність Короля Морів перевершували всі чутки про них, тож не дуже вірив, що навіть найвеличніші його прислужники зможуть їм протистояти, і побачив, що не настав іще час, аби підкорити своїй волі дунедайнів. А Саурон був майстром, вельми вправним у досягненні бажаного підступом там, де могло не бути користі від сили. Тож він принизився перед Ар-Фаразоном і вдався до красномовства; і людей здивували його позірно гарні та мудрі слова.
Проте Ар-Фаразона тоді не вдалось обдурити, і Королю спало на думку, що, аби ще більше впокорити Саурона та змусити дотримати обітницю васальної вірності, його слід привезти в Нуменор і зоставити там заручником за себе й усіх його слуг у Середзем’ї. На це Саурон погодився, мовби з принуки, та в потаємних думках радо прийняв таку пропозицію, бо вона збігалася з його бажанням. І Саурон переплив через море, і поглянув на нуменорську землю та на місто Арменелос у дні слави, і був вражений, а у глибині його серця помножилися заздрість і ненависть.
Відтак не минуло і трьох років, як хитрий розум, язик і сила прихованої волі призвели до того, що Саурона вже допускали на таємні наради Короля, бо солодкі, наче мед, лестощі повсякчас злітали з його уст, й він знав чимало речей, про які люди в той час не відали. А бачачи ласку, якої Саурон сподобився в їхнього володаря, всі радники почали й собі леститися до нього, крім одного-єдиного — Аманділа, володаря Андуніе. Тоді поволі країна їхня змінилася, й у серця ельфодрузів прокралася гірка тривога, і багато хто зі страху відступився від своїх переконань, а ті, хто не відступився, хоч і продовжували називатися Вірними, від ворогів отримали прізвисько повстанців. Тепер-бо, коли люди слухали його, Саурон багатьма аргументами заперечував усе, чого їх навчили валари, і змусив людей думати, що у світі, на сході й навіть на заході, лежить багато морів і багато земель, які вони можуть завоювати, здобувши небачені багатства. І ще, якщо б їм вдалося, зрештою, дістатися до краю земель і морів, то поза всім тим лежатиме Прадавня Темрява.
— З неї було створено світ. І єдина тільки Темрява варта поклоніння, і Володар її зможе ще сотворити інші світи й подарувати їх тим, котрі служать йому, так що примноженню їхньої влади не буде кінця.
I Ар-Фаразон сказав:
— Хто є Володарем Темряви?
Тоді Саурон бесідував із Королем за замкненими дверима і збрехав, мовивши:
— Це той, чийого ймення нині не згадують, адже валари обдурили тебе щодо нього, запропонувавши натомість ім’я Еру — примари, вигаданої за примхою їхніх сердець, — прагнучи, щоби люди служили тільки їм. Валари — оракули цього Еру, який говорить лише те, що вони захочуть. Але їхній справжній повелитель іще переможе і позбавить тебе від цієї примари, а ім’я йому — Мелкор, Володар Усього, Даритель Свободи; він зробить тебе сильнішим, аніж вони.
Після того Король Ар-Фаразон знову навернувся до поклоніння Тьмі та Володареві її Мелкору, попервах потайки, а незабаром і відкрито, перед лицем народу, більшість якого наслідувала його приклад. Але, як уже мовлено, в Роменні та поближніх землях усе ще жили вцілілі Вірні, а дещицю інших було розкидано по краю. Проводирем, від котрого всі вони сподівалися керівництва та мужності в лихі часи, був Аманділ, радник Короля. Аманділ мав сина Еленділа й онуків Ісілдура та Анаріона, які тоді ще, за численням Нуменору, були юними. Аманділ та Еленділ були видатними морськими капітанами і походили з роду Елроса Тар-Міньятура, хоч і не з правлячого дому, якому належали корона та престол у місті Арменелосі. У дні спільної юності Аманділ був любий Фаразонові й, незважаючи на те, що належав до ельфодрузів, зоставався серед його радників аж до приходу Саурона. Тепер же його звільнили, позаяк Саурон ненавидів володаря Андуніе понад усіх інших нуменорців. Однак Аманділ був такий шляхетний і такий могутній морський капітан, що чимало людей і досі дуже шанувало його, тож ані Король, ані Саурон поки що не насмілювалися схопити його.
Тому Аманділ відбув до Роменни і закликав інших, чиїй вірності довіряв, також приїхати туди потайки, остерігаючись швидкого росту зла та почуваючи, що ельфодрузі тепер у небезпеці. Так воно й сталося. Бо Менелтарму в ту пору було остаточно занедбано, і хоча навіть сам Саурон не зважувався осквернити вершину, проте Король під страхом смертної кари не дозволяв жодному підніматися туди, навіть тим із Вірних, у чиїх серцях і досі жив Ілуватар. Саурон підбурив Короля зрізати Біле Дерево — Прекрасний Німлот, — що росло в його дворах, бо воно нагадувало про елдарів і про світло Валінору.