Занепокоїлись айнури; проте Ілуватар звернувся до них, мовивши:
— Знаю я прагнення ваше, щоб усе побачене сталося насправді, а не лише в думках; так само, як і ви постали, але й дещо по-іншому. Тому я кажу: Еа! Нехай Буде так! І пошлю я Пломінь Незнищенний у Порожнечу, і буде він у серці Світу, і Буде Світ; і ті з вас, хто забажає, зможуть зійти туди.
І раптом айнури угледіли вдалині світло, схоже на хмару із живим огненним серцем; і зрозуміли вони, що то не просто видіння, що Ілуватар сотворив дещо нове: Еа — Світ, що Існує.
Отак і повелося, що декотрі айнури досі живуть обіч Ілуватара поза межами Світу; інші ж, і серед них найвеличніші та найясніші, з дозволу Ілуватара спустились у Світ. Але, чи то за велінням Єдиного, чи за покликом любові, силам айнурів звідтоді й надалі належало ввійти у Світ і обмежитися ним, і пробувати в ньому довіку, аж поки він стане завершеним, так що життя айнурів і Світу нерозривно сплелись. І тому наречено їх валарами, Силами Світу.
Однак, увійшовши в Еа, валари попервах здивувались і розгубилися, позаяк нічого з того, що вони бачили у видінні, ще не було, все от-от мало розпочатися, наразі безформне і темне. Бо Велична Музика була тільки плодом і розквітом думки в Чертогах Безчасся, а Видіння — тільки передвістям; і от опинилися вони на початку Часу, і збагнули, що Світ був лише передчутий і передоспіваний, а їм судилось утілити його. Так у прадавні віки, яким загубився лік, розпочався титанічний труд валарів на теренах безмірних і недосліджених пустель, і тривав він доти, доки у Глибинах Часу серед просторих чертогів Еа настала та година і постало те місце, де було сотворено оселю Дітей Ілуватара. І в трудах цих головну роль відіграли Манве, Ауле й Улмо; проте й Мелкор від початку брав у тім участь, і втручався у зроблене, і переінакшував його відповідно до власних бажань і намірів; і розпалив великі вогні. Тому, коли Земля була ще молодою та палахкотіла пломенем, Мелкор зажадав її і сказав іншим валарам:
— Це буде моє королівство; я проголошую його своїм!
Однак в умі Ілуватара Манве був братом Мелкора, й у другому наспіві, що зринув на противагу Мелкоровому дисонансу, йому було відведено головну роль; отож, Манве прикликав до себе безліч різноманітних духів, і вони спустилися на терени Арди, і допомагали йому стримувати Мелкора, щоби той не зумів остаточно завадити здійсненню творення і щоби Земля не вичахла передчасно. І Манве сказав Мелкорові:
— Володіння цього не привласниш злочинно, адже й багато інших трудилося тут не менше за тебе.
І зчинилася суперечка між Мелкором і рештою валарів; і цього разу Мелкор поступився й відбув до інших країв, і робив там, що йому заманеться; та бажання заволодіти Королівством Арди не полишило його серця.
І от прибралися валари у форму та колір; а тому що у Світ їх привела любов до Дітей Ілуватара, на котрих покладали надії, то уподібнилися вони до них, бачених у Видінні Єдиного, додавши хіба що величі та пишноти. До того ж, вони набувають подоби, керуючись радше знанням про Світ видимий, аніж про Світ істинний; не маючи в ній потреби, користуються нею так, як ми вбранням: оголившись, ми не перестаємо бути собою. Тому валари й можуть, за бажанням, ходити неприкритими, і тоді навіть елдари не здатні чітко усвідомити їхньої присутності, хоча б ті й знаходилися поблизу. Та, прибираючи земної форми, декотрі валари уподібнюються до чоловіків, а інші — до жінок; так велять їм різні єства, які кожен утілює у своєму виборі, проте вибір той — не випадковий. Адже і серед нас чоловіка чи жінку можна розпізнати за одягом, але не одяг визначає їхню відмінність. Однак подоби, в які вбираються Великі, не завжди нагадують образи королів і королев Дітей Ілуватара; бо іноді вони можуть зодягатись у власні думки, втілюючи їх у величних і страхітливих формах.
І от валари згуртували довкола себе чимало соратників, і слабших, і таких, котрі могутністю ледве чи поступалися їм самим, і всі вони спільно трудилися, впорядковуючи Землю та приборкуючи її бентегу. Мелкор же побачив зроблене, побачив валарів, котрі походжали по Землі як сили видимі, вбрані в одіж Світу, чудові, розкішні та блаженні на вигляд, побачив, що Земля стає садом, їм на втіху, бо бентега її впокорилась, — і все це стократ помножило заздрість його. Тоді він також набув видимої подоби, та норов і лють, яка палала в нім, зробили її похмурою і жахливою. І рушив Мелкор на Арду, могутніший і величніший за будь-кого з валарів, мовби гора, що пробивається з моря і вершечком своїм простромлює хмари, мовби гора, скута льодами та коронована димом і полум’ям; і очі його палали, як жар, то спопеляючи, то пронизуючи смертельним холодом.