Спершу Король не погоджувався на це, бо вірив, що достатки його дому пов’язані з Деревом, як те й передрік Тар-Палантір. Отак у глупоті своїй той, хто нині ненавидів елдарів і валарів, намарне чіплявся за тінь давньої васальної залежності Нуменору. Та коли Аманділ почув поголос про зловісні Сауронові наміри, біль протнув його серце, він-бо знав, що, врешті-решт, Саурон таки доможеться свого. Відтак він бесідував із Еленділом і його синами, пригадавши їм сказання про Дерева Валінору; й Ісілдур, не мовивши ні слова, вийшов у ніч і здійснив подвиг, який згодом зробив його знаменитим. Він одинцем і замаскувавшись пробрався в Арменелос, до королівських дворів, куди на ту пору вхід Вірним було заборонено, й дістався до того місця, де було Дерево і куди, за розпорядженням Саурона, не допускали нікого, а Дерево вдень і вночі стерегли підлеглі йому охоронці. На той час Німлот потьмянів і не квітував, бо надворі стояла пізня осінь і зима була вже не за горами; Ісілдур же пройшов повз охоронців і, зірвавши з Дерева єдиний плід, що висів на ньому, повернувся, щоби піти. Проте охоронці здійняли тривогу й напали на нього, і він, отримавши чимало поранень, пробив собі шлях до відступу й урятувався, а позаяк Ісілдур замаскувався, то жодна жива душа не довідалася, хто наважився торкнутися Дерева. Тим часом Ісілдур заледве дістався назад до Роменни і встиг вручити плід Аманділові, доки ще сили не покинули його. Тоді плід потайки посадили, й Аманділ благословив його, а навесні з землі пробився пагінець і випустив бруньки. А щойно на ньому розкрився перший листочок, Ісілдур, який довго лежав при смерті, ожив, і рани вже йому не докучали.
І зроблено це було саме вчасно, бо після нападу Король поступився Сауронові та зрубав Біле Дерево, остаточно зрікшись вірності своїх праотців. А Саурон став призвідником того, що посеред нуменорського міста Арменелоса Золотого звели могутній храм у формі кола при основі, зі стінами сорок ліктів завтовшки, а ширина основи його становила чотириста ліктів у перерізі через центр, а стіни здіймалися на чотириста ліктів над землею, увінчуючись велетенським куполом. Купол той був цілий покритий сріблом і, сяючи на сонці, здіймався так високо, що світло його було помітно здалеку; та небавом світло потьмяніло, а срібло зробилося чорним. Адже посеред храму стояв огненний вівтар, а на самісінькій вершині купола була вентиляційна башта, звідки виривався густий дим. Перше полум’я на тім вівтарі Саурон розпалив із порубаної деревини Німлота, і, потріскуючи, вона згоріла дотла; людей же здивувало, що чад, який здійнявся від неї, перетворився на хмару, яка сім днів оповивала землю й аж потім поволі рушила на захід.
Відтоді вогонь і дим там не переводилися, бо Сауронова влада день при дні розросталася, й у тому храмі, проливаючи кров, катуючи та чинячи страхітливу скверну, люди приносили офіру Мелкорові, щоби він звільнив їх од Смерті. Найчастіше жертв вони вибирали з-поміж Вірних, але ніколи відкрито не оскаржували їхнього невшановування Мелкора, Дарителя Свободи, а звинувачували натомість у ненависті до Короля й у бунтарстві чи у змові проти їхнього роду, у вигадуванні брехні й отрут. Обвинувачення ті були головно фальшиві; та гіркі то були часи, а ненависть породжує ненависть.
Проте, незважаючи на все, Смерть не полишила тієї землі, а радше стала приходити раніше й частіше в різних жахливих личинах. Адже якщо колись люди повільно старіли й, остаточно стомившись од світу, засинали, щоби не прокинутися, то тепер на них напосілися шаленство та хвороби; і ще вони боялися помирати й іти в пітьму — королівство нововизнаного володаря, — тож в агонії проклинали самих себе. Люди в ту пору взялися за зброю і вбивали одні одних за найменшого приводу; вони-бо стали вельми запальні, а Саурон або ті, кого він привернув до себе, ходили по всіх усюдах і налаштовували людей проти людей, так що народ почав нарікати на Короля та володарів і взагалі на будь-кого, хто мав те, чого не було в іншого; а можновладці жорстоко мстилися.
Проте нуменорцям тривалий час видавалося, ніби вони процвітають і якщо й не стали щасливішими, то принаймні зміцніли, а багатії надбали ще більше багатства. Бо з допомогою Саурона та його порад вони примножили статки, винайшли механізми і будували щоразу більші кораблі. Тепер, вельможні та добре озброєні, припливали до Середзем’я вже не як підношувачі дарів і навіть не як правителі, а як нещадні завойовники. Дунедайни цькували людей Середзем’я, відбирали їхнє майно, а самих їх перетворювали на рабів, котрих чимало по-звірячому вбили на своїх вівтарях. Люди боялися їх, позаяк у власних фортецях ті вибудовували тогочасні храми та гробниці, тож спогад про добрих прадавніх королів щез зі світу, затьмарений багатьма жахливими переказами.