Відтак Аманділ попрощався з усіма домочадцями, немовби той, хто збирається помирати.
— Бо, — мовив він, — цілком може статися так, що вже ніколи мене не побачите і що я не подам вам такого знаку, як подав колись давно Еаренділ. Але будьте завжди напоготові, бо кінець знаного нами світу вже не за горами.
Кажуть, що Аманділ вирушив у плавання поночі на малому суденці, і спершу він плинув на схід, а потому розвернувся і подався на захід. Він узяв із собою трьох служників, дорогих його серцю, й ніколи вже в цьому світі не подали вони про себе вісті ні словом, ані знаком, і жодна легенда чи переказ не оповідає про їхню долю. Ніяке посольство не спромоглося б удруге порятувати людей, і для зради Нуменору не існувало легкого прощення.
Еленділ же зробив усе так, як наказував батько, і його човни відпливли від східного узбережжя тієї землі; Вірні вирядили на них своїх дружин і дітей, родинні реліквії та величезні запаси золота. Було там чимало прекрасних і могутніх речей, що їх створили нуменорці в час мудрості: чаш і коштовностей, скрижалей премудрості з ясно-червоними та чорними написами. А ще мали вони Сім Каменів — подарунок елдарів, — а на човні Ісілдура перевозили під охороною молоде деревце, нащадок Німлота Прекрасного. Тож Еленділ був напоготові, не втручався в лиходійства тих днів і щомиті чекав знаку, який так і не з’явився. Тоді він потайки поплив до західних узбереж, вглядаючись у море, і скорбота й туга охопили його, бо він дуже любив свого батька. Та не побачив нічого, крім Ар-Фаразонового флоту, що збирався в західних гаванях.
Так-от, раніше на острові Нуменор погода завжди відповідала потребам і вподобанням людей: дощ випадав у належний час і завжди — в міру; сонце світило то тепліше, то прохолодніше; вітри дули з моря. Коли вітер линув із заходу, багатьом здавалося, наче він сповнений невловного та солодкого, зворушливого аромату квітів, які вічно цвітуть на невмирущих луках і не мають назв на смертних берегах. Тепер же все це змінилось: у ті дні почорніло саме небо, здіймалися бурі з дощами та градом, зривалися штормові вітри; час од часу величні нуменорські кораблі тонули, не повертаючись у гавані, хоча таких лих не траплялося доти від самого сходу Зорі. А з заходу вечорами іноді напливала велетенська хмара, шо за формою нагадувала орла, і краї пташиних крил ширилися на північ та південь; вона повільно нависала, заступаючи призахідне сонце, і тоді на Нуменор спадала пречорна ніч. Декотрі з тих орлів приносили під крилами блискавиці, й поміж хмарою та морем відлунював грім.
Відтак люди почали боятися.
— Узріть орлів Володарів Заходу! — кричали вони. — Орли Манве несподівано напали на Нуменор!
І падали ниць.
Тоді декотрі тимчасово покаялись, але інші тільки ще більше затялись і, погрожуючи небові кулаками, казали:
— Володарі Заходу змовилися проти нас. Вони напали перші. Та другий удар — за нами!
Ці слова промовляв сам Король, але вигадав їх Саурон.
Блискавиць тим часом ставало дедалі більше, і вони вбивали людей на пагорбах, на полях і на вулицях міста; вогненний удар збив купол Храму, розітнувши його на шматки, і купол охопило полум’я. Проте сам Храм навіть не здригнувся, і Саурон, стоячи на вершечку, залишився неушкодженим після протистояння з блискавицею; в ту годину люди нарекли його богом і робили все, що він наказував. Отож, коли явлено було останнє знамення, вони мало зважали на нього. Земля під ногами двигтіла, гудіння, як від підземного грому, злилося з ревом моря, й зі шпиля Менелтарми вирвався дим. Але Ар-Фаразон тільки ще пришвидшив озброєння.
У ту пору нуменорські флотилії заполонили море на заході країни і подібні були до архіпелагу із тисячі островів; щогли їхні нагадували ліс над горами, а вітрила — навислу хмару; і прапори їхні були золото-чорні. Усі тільки й чекали команди Ар-Фаразона; Саурон же відступив у найглибше коло Храму, і люди піднесли йому жертви для спалення.
Тоді на схилі дня надлетіли орли Володарів Заходу, вишикувані, наче для битви, просуваючись уперед лінією, кінець якої зникав за овидом; вони линули, і крила їхні, заступаючи небо, розпростувалися чимраз ширше. А за ними червоно палав Захід, і орли пашіли зісподу, мовби освітлені пломенем страхітливої люті, так що цілий Нуменор був ніби осяяний жаринами вогню; люди поглядали на обличчя побратимів, і вони здавалися їм наче аж червоними від гніву.
Тоді Ар-Фаразон скріпив серце і вивів у море свій могутній корабель Алкарондас — Морський Замок. Він був багатовесельний і мав багато щогл, золотих та чорних, і на ньому було встановлено трон Ар-Фаразона. Відтак Король надягнув обладунки та корону, звелів розгорнути хоругву і дав сигнал піднімати якорі; і тієї години сурми Нуменору заглушили навіть грім.