Отак флотилії нуменорців попливли завойовувати грізний Захід; вітер був слабкий, але кораблі мали багато весел, на яких сиділи дужі раби, котрих підганяли канчуками. Сонце зайшло, і запала глибока тиша. Темрява оповила землю, море завмерло, тим часом світ очікував на те, що мало статися. Кораблі поволі зникли з очей спостерігачів у гаванях, вогні потьмяніли, і їх заховала ніч; а на ранок вони були вже далеко. Бо зірвався східний вітер і погнав їх геть; дунедайни порушили Заборону Валарів і запливли в недозволене море, йдучи війною проти Безсмертних, аби вирвати у них вічне життя в межах Кіл Світу.
Тож флотилії Ар-Фаразона перепливли морські простори й оточили Аваллоне та цілий острів Ерессеа; й елдари засмутилися, бо хмара нуменорців заступила від них світло призахідного сонця. Ар-Фаразон же нарешті добувся до самого Аману, Благословенного Краю, та до узбереж Валінору, а довкола все ще панувала тиша, і доля нуменорців висіла на волосині. Бо врешті Ар-Фаразон завагався й уже був готовий вертати назад. Серце його передчувало біду, коли він поглянув на безшелесні береги та побачив сяйливий Танікветіл, біліший од снігу, холодніший од смерті, мовчазний, незмінний, жахливий, мовби тінь Ілуватарового світла. Проте Король був одержимий гординею, і, зрештою, він полишив свій корабель і ступив-таки на берег, заявивши, що вважатиме цю землю своєю, якщо ніхто не виступить на битву за неї. А чисельне нуменорське воїнство отаборилося довкола Туни, звідкіля втекли всі елдари.
Тоді Манве з вершини Гори звернувся до Ілуватара, позаяк на ту пору валари зреклися свого правління Ардою. Ілуватар же проявив свою всесильність і змінив світобудову, й у морі між Нуменором та Безсмертними Землями розверзлася велетенська прірва, і води зривались у неї, а гомін та пара від потоків здійнялись аж до небес, і світ здригнувся. Усі флотилії нуменорців затягнуло в безодню, яка потопила та поглинула їх на віки вічні. А Короля Ар-Фаразона і смертних воїнів, котрі ступили на землю Аману, поховали під собою, впавши, гори: кажуть, там повстанці й перебуватимуть, ув’язнені в Печерах Забутих, до Останньої Битви та Судного Дня.
А землі Аману й Ерессеа було взято і перенесено туди, де люди вже ніколи не зможуть до них дістатись. Андор же, Дарований Край, Нуменор Королів, Еленна Зорі Еаренділа, згинув назавжди. Біля нього-бо на сході була велетенська тріщина, тож підвалини його було зруйновано, він провалився, й поринув у темряву, і перестав існувати. І тепер немає на Землі такого місця, де збереглися би спогади про час, коли не було зла. Ілуватар відвів Великі Моря на заході Середзем’я та Пустельні Землі на сході, й сотворено було нові землі та моря, і світ зменшився, бо Валінор та Ерессеа було перенесено з нього в царину втаємниченого.
У неждану годину спіткала людей ця судьба, на тридцять дев’ятий день після відплиття флотилій. Отоді Менелтарма зненацька вивергла полум’я, налетів буревій, задвигтіла земля, похитнулося небо, пагорби зрушилися з місця і Нуменор поринув у море з усіма дітьми, дружинами, дівами, гордими володарками, з усіма садами, чертогами, вежами, усипальницями та багатствами, коштовностями і тканинами, речами мальованими й карбованими, зі сміхом, веселощами та музикою, з мудрістю і знаннями — все це щезло навіки. Останньою гороподібна хвиля — зелена, холодна й оперена піною, — здійнявшись над суходолом, затягла у свої надра Королеву Тар-Міріель, яснішу за срібло, чи слонову кість, чи перли. Надто пізно спробувала вона видертися нагору до святилища крутими стежками Менелтарми — води проковтнули Королеву, і зойк її загубився у вітровому реві.
Чи то дійсно Аманділ добувся до Валінору й Манве вислухав його благання, чи ні, проте завдяки ласці валарів Еленділ, сини його та народ урятувалися з тогочасного руйновища. Еленділ-бо залишився в Роменні, не зваживши на заклики Короля, коли той вирушав на війну; й, уникнувши солдатів Саурона, котрі прийшли схопити його і затягти на вогнище у Храмі, вивів свій човен у море і спинився віддалік од берега, вичікуючи. Там земля захистила Еленділа від страхітливої морської вирви, яка несла все в напрямку безодні, а згодом прикрила від першої буряної навали. А коли, поглинаючи все на своєму шляху, хвиля накотилася на сушу і Нуменор от-от мав загинути, тоді Еленділ мало не потонув і вважав би загибель найменшим горем, оскільки жодні смертельні муки не могли завдати сильнішого страждання, ніж розруха й агонія того дня. Проте західний буревій, шаленіший за будь-який доти відомий людям вітер, підхопив його човни і, линучи з ревом, погнав їх аж ген далеко; він порвав вітрила, потрощив щогли і, наче соломинки, мчав нещасливців по водах.